Раз пішов я на отаву І наткнувся на прояву: Довга-довга і страшенна, Мов гадюка здоровенна, Голова десь за горами, Ноги вперлись між лісами. Став я, хвертом в боки взявся І до неї обізвався: “Де ти в біса узялася І чого тут розляглася?” Чую – десь щось загуділо, Буйним вітром зашуміло: “Схаменися, дурню сивий, Прикуси язик брехливий! Я не відьма, не проява,- По всім світі моя слава; Мене люди поважають І до мене учащають… Ось устану, коли треба, Підніму тебе до неба, Через море перекину У далекую чужину!.” Засмутився я, злякався І насилу
Їв я квашу солоденьку; Здумав загадку стареньку; Покіль другу скомпоную – Розгадайте перше сюю.
Правду загадка сказала, Мене трохи налякала: То не відьма, не проява, Бо про неї всюди слава; То всесвітняя Дорога. І далека, і розлога. Її всякий добре знає, Ніхто в світі не минає: По дорозі щастя скаче, По дорозі горе плаче.
Так було воно і буде, Покіль будуть жити люде.
[1891].