Глібов Леонід Іванович Диковина

Ішли у город дечого купити Два чоловіка із селян – Гордій та Севастян. Гордій умів на світі жити, Куток свій щиро поважав, Далеко щастя не шукав,- Шукають щастя нещасливі,- Воно само його знайшло, В своїм добрі, на рідній ниві І виросло, і розцвіло. От Севастян – се друге діло; Тому інаково щастило, Не близький світ топтав: Не тільки в Крим ходив, в Туреччині бував, Далеко десь, аж біля моря; Набрався розуму, довідавсь дива й горя; Один був гріх: і не дихне, Як не брехне. – Що,- каже,- тут ми топчемось з тобою, Мовляли, з хати до млина?

Он за балканською

горою – Чудесна, брате, сторона! Жаль про одно, погана доля склалась: Не знать кому вона досталась… Згадав я огірки… які вони у вас? Буває, нічого й кусати, А там – не тільки більші нас, Ще більші навіть хати! – Зареготавсь Гордій і став йому казати: – Так як же його в біса їсти?

Сокирою рубать? Гуртом, чи що б то, гризти? – Еге,- зам’явся Севастян,- гуртом їдять.

– Диковина! – Гордій мовляє.- Чого на світі не буває! От хоч і тут… чи бачиш той місток? Надивовижу всім турецький огірок, А наш місток диковина не тая, Чи є в Туреччині такая? – Що ж там таке? – питає Севастян.- Який там бог послав

талан? – Такий талан,- Гордій йому мовляє,- Що декого до смерті налякає.

Правдивий чоловік і їдь, і йди, Не сподіваючись біди, Ану поткнись брехун – утне такую шкоду: Розсунеться – і той шубовсть у воду. Була торік тут приключка страшна: Шубовснув пан один і старшина. – Он воно як! Се дивне діло!

Признаться, де вже я не був, Такого дива і не чув…- Промовив Севастян несміло. – Ото ж то й то! – плете Гордій.- Місточок неабиякий! Твій огірок – диковина сказати – Нехай би як гарбуз, а то ще більше хати! – Розсердивсь неборак: – Який ти молодець!

Попереду ще треба знати, Які там в біса хати – Неначе курінець, Такі, що ледве можна влізти, Лягти або присісти.- Отак балакають, ідуть, Вже й потомилися, аж ноги волочуть. До города дорога й не далека, Не забариться б перейти, Та як на те така стояла спека, Що й місця не знайти; У холодку – і там парня, аж в’ялить, Бо сонечко вогнем неначе палить. Ідуть… от-от місток… блищить уже й вода.

“От,- дума Севастян,- біда…” – Та й душно ж! – каже він,- морока!. А що, бак, річка тут глибока? – Найглибше під містком, сажнів у два води,- Сказав Гордій,- а далі хоч бреди,- Прехитра, пане-брате, річка, Дарма що невеличка,- Одначе Севастян придумав, що сказать: – Бач, курява яка, чобіт і не пізнать…

Ходім ми просто через річку; Обмиєм чоботи та й вийдем на травичку,- І ближче, і чистіш. – Еге,- додав Гордій,- і охвітніш…

Брехню, як бачте, добре чеше Мій Севастян, А інший неборак із городян І Севастяна перебреше.

[1891].


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Глібов Леонід Іванович Диковина