В якійсь далекій стороні… В Німеччині… в Туреччині… Так ні!.
(Таку ледачу пам’ять маю, Що й не згадаю). Далеко десь, серед чужих країв, Пан на всю губу жив, У розкоші, як пану подобає; Суддею б то, чи що, служив (Чи справді є там суд – хто його знає!)… Жив, хороше і їв, і пив, Нічого не робив, Підписував, що скажуть люде, Не знаючи, що з того буде. Так живучи, про що тужить?
Два віки б жить, Не сподіваючись умерти,- Та от біда: як набіжить – Не заховаєшся від смерті… Настав той скорбний час – І панів вік погас, Сказати просто –
Явивсь мій пан, стоїть і жде, І думає: “Ну, що то буде?.” Аж дивиться – громада йде, Усе старі, поважні люде. – Ну, брате,- кажуть,- як ти жив? Добро чи зло робив? – А що ж, панове,- пан мовляє,- Нічого не робив; Мене усяке добре знає: Суддею був, для себе жив, Про все мені було байдуже…
– Ну, добре ж,- кажуть,- милий друже, Гаразд, що так ти жив. А нуте, братця, одчиняйте Ворота в рай! Земляче, йди! – Промовили діди.
–
Він тільки б лиха наробив! – Хіба…- промовив дід – і одчинив ворота.
Колись я в суді був і бачив сам Якраз такого пана там. Хороший чоловік, мовляли люде, Плохий, нічого не бере… От, думаю собі, і вмре, То паном буде.
1863.