Сидів колись Дідок під явором густим. Зелене листячко неначебто шептало, Що шелестів і він, як був ще молодим… Було, та загуло і сниться перестало… Стояли перед ним два хлопці Вітряки, Поприбиралися такими молодцями, Що гляньте, мов, се ми, не прості козаки! І почали вони молоти язиками: – Гай, гай, Дідусику! – озвавсь один Вітряк.- І сива голова, і борода велика, І розуму набравсь, а все-таки бідняк І в світі божому якаясь ти притика.
Он я надумався,- побачиш, потривай,- Як гарно житиму, аби була охота! Достану грошенят – у мене буде рай:
– Я розсудив не так! – верзе другий Вітряк.- Щоб в світі живучи, ніколи не блудити, Підладжуйсь до людей, вертись і так і сяк, А іноді умій солодку річ зліпити. Хоч кажуть – хто мовчить, той ніби двох Навчить,- Щербата вигадка: не можна мовчки жити, Бо не чутно того, хто дума і мовчить,
“От,- думає собі,- десь на лихо взялися…” Аж дивиться згодя – нема вже Вітряків, Бо засоромились і мовчки розійшлися.
Дідок сказав своє, тепер і я додам: Моторна голова нехай свій розум має, Шкода молоть брехню порожнім Вітрякам, Бо мудра правдонька їм крилля поламає.
[1891].
(1 votes, average: 5.00 out of 5)