Ішов Панас із города додому З сокирою й мішком. Вертаться довелось самому, Прямуючи ліском. Іде Панас, не розглядає, Міркуючи про щось (Міркує той, хто нужду знає), Аж чує – кличе хтось: – Гов, дядьку! – хтось гукнув близенько. Оглянувся: – А хто там,- каже,- де?
– Се я,- озвалося тихенько Деревце молоде,- Як вгледіло я вас, так аж зраділо. – А що тобі? – пита Панас. – Є дільце, дядечку, до вас. – Кажи, яке там діло. Деревце почало казать, Яке йому життя погане.
Що не росте воно, а в’яне, Що ніде віти розпускать Через оті дуби й
День, два – не вспіло погулять, Вже й лихо стало докучать: То сонечко пече, то вітер його пхає, А іноді буває Морока
Гай, гай! Росло б і розрослось, І виросло б, набралось сили, І хоч самому б жити довелось, Біди б не склалось… Світе милий!
Нам лишенько через таких, Та жалко й їх.
Моторнії сини й онуки! Читайте байку – для науки.
[1864-1872].