На світі вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться, А більший меншого кусає та ще й б’є – Затим що сила є… Примір не довго б показати, Та – цур йому! Нащо чіпать?. А щоб кінці як-небудь поховать, Я хочу байку розказати. Улітку, саме серед дня, Пустуючи, дурне Ягня Само забилося до річки – Напитися водички.
От чи пило, чи ні – глядить: Аж суне Вовк – такий страшенний Та здоровенний! Та так прямісінько й біжить До бідного Ягняти. Ягняті нікуди тікати; Стоїть, сердешне, та дрижить…
А Вовк, неначе комісар, кричить (Він, щоб
– Так себто я брешу? – тут Вовк йому гукнув. – Чи бач! Ще і базікать стало… Такого ще поганця не бувало!. Здається, ти й позаторік тут був Та капості мені робив… Тривай же!
Ти думаєш, що я забув? – Помилуйте! – йому Ягнятко
– Так, може, батько, Коли не дядько… Або ж хто-небудь з ваших був… Хіба не знаю я, не чув, Що ви усі мене б із’їли, Якби вловили? Собаки й вівчарі твої, Усі ви – вороги мої: Од вас мені життя немає…
Ще мало я терпів? – Так чим же я вам досадив? – Ягнятко, плачучи, питає. – Цить, капосне! Либонь, не знає…
Ще й огризається, щеня! Що ти за птиця?! Ти – Ягня!
Як сміло ти мене питати? Вовк, може, їсти захотів!. Не вам про теє, дурням, знати! – І – Вовк Ягнятко задавив…
Нащо йому про теє знати, Що, може, плаче бідна мати Та побивається, як рибонька об лід: Він Вовк, він пан… йому не слід…
1854.