І
Над річкою стояв великий гай, Зимою – затишок, а літом – божий Рай; Усяка пташечка, радіючи, співала, Весну і літо привітала. В тому гаю два Голуби були І, як брати, любесенько жили,- Дай, боже, так і людям жити. Чого б, здається, ще хотіти?
Кохати б доленьку свою І воркувати мило, тихо,- Так ніт же! І в гаю Никає завидюще лихо. Знайшовся божевільний Шпак І брата меншого він став дурить брехнею І так, і перетак: – Що ви пишаєтесь долиною своєю, Коли ще більше світа є? От хоч і я – життя своє До вашого не прирівняю,- Я більше бачив, більше
Від ласощів аж віття гнуться, Не знаєш, до чого й сунуться: Мигдалики і виноград,- Їси, їси, аж рад. Тут тільки й ласощів, що просо та Пшениця… А що таке, спитать би вас, жар-птиця?
Диковинки такі, як там, І не присняться вам. II
Наслухавсь
Нас птиці осміють: Жили, жили та й розлетілись… Хіба ж на те ми подружились, Щоб потім плакать, жалкувать? І день і ніч я буду сумувать; Чи хмара набіжить, чи ворон де закряче,- Я думатиму, де ж то він, Голубчик мій?
Серед чужих долин Лежить в недузі, може, плаче? Не матиме покою серденько моє…- А братик знов своє: – Не надовго ж я хочу полетіти – На тиждень чи на два, а потім і вернусь, І знов ми будемо з тобою вкупі жити; Не бійся, братику, я ж не боюсь; Побачить хочеться мені жар-птицю дуже. Про все, про все тоді, мій друже, Я розкажу тобі: де був, Що бачив, що почув,- Я облітаю всі куточки… – Бог знає,- каже брат,- чи доживу…- А сльози капають тихенько на листочки І падають росою на траву.
Не помоглось,- летіти та й летіти! – Прискучило тобі зо мною жити,- Промовив брат,- нехай і так, Нехай сміється Шпак; Мене згадаєш, милий друже, І пожалкуєш дуже, дуже… III
Остався Голуб сам; сумуючи, сидить; А неслухняний брат летить, Летить… Де не взялась на небі чорна хмара, І блискавка, і дощ, неначе божа кара. Злякався Голубок І на суху вербу спустився; Як не ховавсь, як не тулився, А все-таки як хлющ обмок. Переполох затих, і сонечко пригріло; Він далі полетів, а лихо знов приспіло.
У полі пасіка стоїть; Під деревом пшоно розсипане лежить; Голодний Голубок зрадів, не оглядівся – Під сіточкою опинився, Бо то принадонька була. Чи сіточка гнила, Чи так воно вже склалось – Хоч ніжку натрудив, хоч крилечко Пом’ялось, Одначе вирвався і полетів. Одуматься не вспів – Назустріч знов біда велика: На його кинувся Шуліка; От-от би Голубок пропав,- Де взявсь Орел – і ворога прогнав. Не стало сили більш летіти; У хуторі під тином він присів, Щоб трошечки спочити; Сидить, задихався, змарнів, І труситься, і хниче.
Біда біду, як кажуть, кличе: Десь хлопчик недалечко був, На його цуркою шпурнув І в голову якраз ударив дуже… – Ой, де ж ти, братику, мій Друже! – Схопившись, крикнув Голубок – І повернув у рідний свій куток. Де й сила тая узялася; Яка біда над ним стряслася, А, як стріла, він легко полетів Туди, у тихий гай, де бог благословив. – Ой краю мій, мій раю! Тебе я привітаю! – Промовив він, спускаючись у гай.
Розвеселив він брата невзначай; Всю ніч вони тоді не спали І тихо, любо розмовляли, Аж покіль сонечко не піднялось; Жаль, що розказувать прийшлось Не про диковинки, а про лиху годину. – То Шпак мудрований хотів мене звести,- Жалівся менший брат,- голубчику, прости! Тепер тебе довіку не покину. IV
На крильцях правдоньки я баєчку пустив, Щоб всякий знав і розумів, Що в світі божому нема кутка без горя Не тільки тут, а і по той бік моря. Кому мандрівка сміх, кому усе дарма, Хто вітриться кудись шукать якогось раю,- Тому я приказку стареньку нагадаю: Там хороше, де нас нема.
1889.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)