Була в Охріма сіра Свита, Так хороше пошита: Іззаду вусики з червоного сукна; На комірі мережечка така, що на! – Хоч голові носити. Дурний Охрім не вмів її глядіти, Таскав, коли й не слід таскать. Раз став він Свиту надягать,- Аж дивиться – рукава вже продрались.
От мій Охрім, щоб люди не сміялись, Налагодивсь латать. А де ж суконця взять? Охрімові невдивовижу!
“Ми знайдемо! – він каже сам собі,- Рукава трохи обчикрижу Та й поможу журбі”. Зробив І Свиту знов надів. І хороше йому здається, Хоч руки й голі до локіт; Так он біда: куди він
Розсердився Охрім, що з його Так глузують… “Тривайте ж,- каже,- коли так, Зроблю ж я осьде як… Нехай дурні собі пустують; У них, видно, жуки у голові…
А ми втнемо рукавця і нові, Хіба мудрація велика!” Охрім догадливий був парубіка! Прехорошенько взяв Підрізав поли він чимало,- Якраз, щоб на рукава стало,- Покраяв та й попришивав – І знов рукава як рукава; І ходить мій Охрім, неначе та проява, Та й думає: “Ось я-то молодець, Удався хоч куди хлопчина!” Дурний, дурний: а на йому Свитина, Неначе той німецький каптанець!
Отак і з тим буває, Хто чортзна-де добро своє діває,- А там як кинеться – вертить і так, і сяк, Неначе горобець у клітці… Дивись, згодя – гуляє неборак В Охрімовій куценькій Свитці.
1853.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)