І
Гуляло море на просторі, З далеких гір туман глядів, Як свічечки, блищали зорі, І місяць весело світив. Була безсонная година; Не спала ніч, ніхто не спав, Не спала тихая долина, Вітрець губатий жартував, Десь деренчав деркач горлатий, Кигикав чайчин голосок, Посвистував кулик дзьобатий, Дзинчав комар, гудів жучок; В гаю русалочки гуляли, Вінок із квіточок плели, Чогось на море поглядали І, як голубоньки, гули. Мов тая піночка легенька, По морю казочка пливла; Веселку хвилечка бистренька Гулять на берег принесла.
Усі не спали, дожидали…
На морі Сердитий вітер розходивсь; Туман закрив веселі зорі, За хмару місяць закотивсь. Деркач замовк і дзьобку стиснув, Присіла чайка на піску, Комарика жук лобом тріснув, Кулик сховався в осоку. Русалки ручками сплеснули І на травицю полягли, До серця ручки пригорнули, Вінок сльозами облили. II
В той смутний час збиравсь я спати, Веселу думку колихав. І, щоб голубоньку приспати, “Кота” по-баб’ячи співав: “Люлі, люлі, люлі, Прилетіли гулі, Сірий котик зледащів, Колихати не схотів. Люлі, люлі, люлі, Коту дамо
Аж чую – щось зашелестіло І у віконечко – тук-тук… Я засміявсь: тю, розносило! Се, мабуть, лобом тріснувсь жук. І знов – тук-тук… Що за нахаба?
Дивлюсь у шибку – щось стоїть… Чи дівчина воно, чи баба? Чи хоче відьма настрашить? Я прихилився у куточок; “Чи відчинять,- шепчу,- чи ні?” І чую – милий голосочок Співає пісеньку мені: “Через чужу долиночку Вітрець мене котив, Біля твого будиночку Тихенько посадив.
Люблю я дуже сонечко, А нічки не люблю,- Відкрий мені віконечко, Тебе я звеселю. Гостинців повен клуночок Тобі я принесла; Сама я – подаруночок, Для тебе розцвіла. Дідусю-господарику!
На мене подивись! Коханий мій дударику, Подякуєш колись”.
Забув я страх і відьму злую, Віконце сміло розчинив, На руки взяв веселку тую І біля себе посадив. Намітка темна покривала Голівку й личко… я відкрив… Вона смутилась і мовчала, Я рот роззявив і – зомлів… Ніколи в світі поторочі Такої я не сподівавсь…
І де були у вітра очі, Що у такую закохавсь? “Ну, так! – промовив я,- красуля! От тобі й вийшло – дурень дід!” Сиділа біля мене Дуля, Так-таки Дуля, як і слід. “На що ж ти, дочко, уповала? Чого вітрець тебе приніс?” Скривилась Дуля, плакать стала, Присунулась під самий ніс.
“Не зневажай мене, мій друже! В пригоді,- каже,- стану й я; Все розкажу,- цікава дуже Жартлива доленька моя”. Багато дива нашептала Чудна веселочка моя; Сміялася, за ніс щипала, Щоб не дрімав і слухав я. Підкравсь Морфей, божок щасливий, На очі нищечком дмухнув, Наслав мені той час лінивий, І я незчувсь, коли заснув.
Минула ніч, і сонце встало, Дивлюсь – веселочки нема; Мені вже трохи жалко стало, Що буде горювать сама; “Де ж,- думав я,- невдатній діться? Покликав би – не добіжу…” До казки приказка годиться, Тепер вам казочку скажу. ІІІ
Жила-була в гаю Сорока. Багато є сорок дурних, Моя ж крикуха білобока Була на погляд краща всіх. Не вродою вона пишалась, Не тим, що трошки довгий хвіст, Що в гарне пір’ячко прибралась, А був один химерний хист: Вона… диковина сказати… Вона уміла дулю дать. Всі птиці стали вихваляти, Дулівочкою прозивать.
Була про неї всюди слава, В своїй долині і в чужій; На що вже недотепна Гава – І та завидувала їй. Сорока робить, як захоче,- Таке вже щастячко, талан! Надумається і стрекоче, До себе кличе всіх мирян: – Гей, чуйте! Диво я придбала! Не гайтеся, час дорогий!
Заморського чижа піймала – Червоний чуб, хвіст золотий! – Летять усі, щоб подивиться, Регочуться, аж гай шумить: Між листячком не чиж вертиться, Сороча дулечка стирчить. Раз на кумедію такую Прийшлось Жар-птиці прилетіть; Побачила дурницю тую, Сороку стала так страшить: – Гляди, сестричко, ти чіпляєш Дурненькі груші на вербі; Колись ти не чижа піймаєш, А вхопиш облизня собі. Он бовваніє ліс дубовий,- До нього недалекий світ; Там чарівник живе бідовий, По прізвищу він Самоцвіт.
Шовкове пір’я, срібні крила, Ніс золотий, як жар, горить; Страшенна, невідома сила, Як свисне,- листя шелестить. Нехай не плаче доля тиха, Дурної дулі не складай, Наткнеться він – наробить лиха, Тоді, голубонько, прощай! – Сорока реготаться стала: – Ет, не такий страшний той біс, Як ти його намалювала,- Суну й йому під самий ніс! – Сорока справді не вгавала; Нащо їй милий той покой! Гостей уп’ять навербувала, І вийшов сміх, та вже не той.
Якраз в той час, мов нарочито, І чарівник туди попав; Він настовбурчив хвіст сердито, Як свиснув – всіх перелякав: Таку, мовляли, вилив кулю, Що й досі всім вона страшна: Перевернув Сороку в дулю, Так і осталася вона. Про неї слава не пропала, І з того часу по сей час Поганим знаком дуля стала По всіх усюдах і у нас. Не спить і досі зло сороче; Сороці тільки дулю дай, Стрекоче, скаче, биться хоче, Старовини, мов, не чіпай.
Недолюбляють дулі й люде; На сміх туленик, а суни – Хуртовина велика буде – Така, що й боже борони!
Все розказав я на потіху, І казочці моїй кінець. Моторним дітям – торба сміху, Мені – солодкий буханець. 1891 р. Чернігів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)