Глібов Леонід Іванович Вовк і Кіт

В село із лісу Вовк забіг… Не думайте, що в гості, братця! Ні, в гості Вовк не забіжить; А він прибіг, щоб де-небудь сховаться; Проклятий люд з собаками настиг… І рад би Вовк в які ворота вскочить, Та лишенько йому,- куди не поглядить – Усюди Вовченька недоленька морочить,- Хоч сядь та й плач; Ворота, як на те ж, кругом усі заперті, А дуже Вовкові не хочеться умерти (Бо ще він не нажився, бач!), А гірше од людей – од видимої смерті… Коли глядить – На загороді Кіт сидить, На сонечку мурликає-дрімає.

Підскочив Вовк і до Кота мовляє: – Котусю-братику! Скажіть мені скоріше, Хто із хазяїнів отут усіх добріше? Я хочу попрохать, щоб хто мене сховав На сей недобрий час. Я б у пригоді став!. Чи чуєш гомін той?

За мною то женуться!. Котусю-батечку! Куди ж мені поткнуться?.

– Проси мерщій Степана, Він добрий чоловік,- Кіт Вовкові сказав. – Так у його я вкрав барана. – Ну, так навідайсь до Дем’яна. – Е, і Дем’яна я боюсь: Як тільки навернусь, Він і згадає поросятко.

– Біжи ж, аж ген живе Трохим! – Трохим? Боюсь зійтися з ним: З весни ще злий він за ягнятко! – Погано ж!.

Ну… а чи не прийме Клим? – Ох, братику! Теля я в його звів! – Так ти, бачу, усім тут добре надоїв,- Кіт Вовкові сказав,- Чого ж ти, братику, сюди і забігав?

Ні, наші козаки ще з розуму не спали, Щоб Вовка од біди сховали! І так-таки ти сам себе вини: Що, братику, посіяв, те й пожни!

1853.


Глібов Леонід Іванович Вовк і Кіт