На Щуку хтось бомагу в суд подав, Що буцім би вона такеє виробляла, Що у ставку ніхто життя не мав: Того заїла в смерть, другого обідрала. Піймали Щуку молодці Та в шаплиці Гуртом до суду притаскали, Хоча чуби й мокренькі стали. На той раз суддями були Якіїсь два Осли, Одна нікчемна Шкапа Та два стареньких Цапа, – Усе народ, як бачите, такий Добрячий та плохий. За стряпчого, як завсігди годиться, Була приставлена Лисиця…
А чутка у гаю була така, Що ніби Щука та частенько, Як тільки зробиться темненько, Лисиці й шле – то щупачка, То сотеньку
Як не мудруй, а правди ніде діти. Кінців не можна поховать… Не довго думали – рішили – І Щуку на вербі повісити звеліли. – Дозвольте і мені, панове, річ держать, – Тут обізвалася Лисиця. – Розбійницю таку не так судить годиться: Щоб більше жаху їй завдать І щоб усяк боявся так робити, – У річці вражу Щуку утопити!
– Розумна річ! – всі зачали гукать. Послухали Лисичку І Щуку кинули – у річку.
1858.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)