Колись жила Госпоженька старенька, Багата і скупенька, Два віки б то, чи що, хотіла жить; Ввесь день клопочеться і не приляже, Вночі не переспить. “Ви б заспокоїлись,- було хто-небудь скаже.- І докіль турбуватись вам? Нехай би вже унукам та синам”. Бабусенька була розумниця велика, Усе було одно твердить: “Давненько сказано: своя рука владика.
Мене вже, серденько, не вчить”. Були у неї дві Челядки; Трудненько було жить, Обридли їм бабусині порядки – І у неділеньку приходилось робить; Не те щоб погулять,- нема коли й заснути, Як добрі
У хаті півень був, здоровий та горлатий, Челядкам він спокою не давав, Раніш усіх заходиться співати, Неначе панії, він щиро догоджав. Прийшла Челядкам думка злая, Щоб ворога де-небудь діть: Притихне, мов, яга старая, Пізніше буде їх будить. “Де півень?
Де? – Госпоженька питає.- Уранці був, недавнечко співав… Шукайте! Може, він в чужім дворі гуляє! Догляділи?! Ви й раді, щоб хто вкрав!” Челядки
Недавнечко співав!” А півня й слід пропав. Не довелось Челядкам довше спати, Дурна надія – вийшло гірш: Хазяйка ремствує, щоб часу не втеряти, Будить їх стала ще раніш.
Старії люди правду кажуть: Два хитрих мудрого не переважуть.
[1890].
(2 votes, average: 4.00 out of 5)