ГЛІБОВ ЛЕОНІД ОХРІМОВА СВИТА
Була в Охріма сіра свита, Так хороше пошита: Іззаду вусики з червоного сукна; На комірі мережечка така, що на! – Хоч голові носити. Дурний Охрім не вмів її глядіти,
Таскав, коли й не слід таскать. Раз став він свиту надягать,- Аж дивиться – рукава вже продрались. От мій Охрім, щоб люди не сміялись, Налагодивсь латать.
А де ж суконця взять? Охрімові невдивовижу! “Ми знайдемо! – він каже сам собі,- Рукава трохи обчикрижу Та й поможу журбі”.
Зробив І свиту знов надів. І хороше йому здається, Хоч руки
Так он біда: куди він не поткнеться,- Усяк од реготу береться за живіт. Розсердився Охрім, що з його так глузують. “Тривайте ж,- каже,- коли так, Зроблю ж я осьде як… Нехай дурні собі пустують; У них, видно, жуки у голові…
А ми втнемо рукавця і нові, Хіба мудрація велика!” Охрім догадливий був парубіка! Прехорошенько взяв
Підрізав поли він чимало,- Якраз, щоб на рукава стало,- Покраяв та й попришивав – І знов рукава як рукава; І ходить мій Охрім, неначе та проява, Та й думає: “Ось я-то молодець, Удався хоч куди хлопчина!” Дурний, дурний: а на йому свитина, Неначе той німецький каптанець! Отак і з тим буває, Хто чортзна-де добро своє діває,- А там як кинеться – вертить і так і сяк, Неначе горобець у клітці…
Дивись, згодя – гуляє неборак В Охрімовій куценькій свитці. 1853
(2 votes, average: 4.00 out of 5)