ГЛІБОВ ЛЕОНІД КВІТИ У гарному будинку на вікні Бриніли Квіти у макітрі; Тихесенько вони гойдалися на вітрі, Радіючи весні.
На другому вікні стояли інші Квіти: З паперу зроблені і шовком перевиті, На дротяних стебельцях, наче мак,- Хто йде, дивується усяк… Чого тепер не роблять люде!
Без коней їздять,- ще колись І не такеє диво буде: От-от – дивись – На місяць злізуть панувати І там почнуть По-своєму порядкувати, Ще й земство заведуть… А покіль що – повернем річ на Квіти. День парний був; у холодку спочити Ховавсь усяк.
От справжні
Не бачили дурних! Навій їм дощику із неба… Нащо він здавсь, коли його не треба? Поналива води – Хоч не ходи.
Не слід їм. Вітре, догоджати, Бо що вони за Квіти, треба знати? Ще тиждень поцвітуть, А потім і посхнуть.
Ось ми не простою красою – Сам бачиш ти – І літом і зимою Уміємо цвісти… – А вітер віє, повіває… Вже близько хмара… дощик накрапає. І зразу зашумів – Долину звеселив…
А тії Квіти, шовком вбрані” Попадали, неначе п’яні,- Пропала чвань! Тепер – куди не глянь – Скрізь по двору їх вітер носить. Розумному, як кажуть, досить.