Ол. Ам. Тищинському
Хоч доля привела у город суєтливий, Добра і зла прикрашений вертеп, Я все-таки люблю сіножаті і ниви, Люблю широкий, тихий, рідний степ.
Там ясная зоря, як радість, привітала; Літала на коні там молодість моя; Про щастя, про любов надія там шептала, І любо слухалось, і щиро вірив я.
Даль степова кругом, як море, там синіла І здалеку бринів густий зелений гай; Чи добрий чоловік, чи доля насадила,- То був наш тихий невеличкий рай.
Була там пасіка, стояв курінь маленький, І пасічник-дідок там віку доживав; І дуже я любив його
І опівдні, і ввечері, бувало, На таганку кипить маленький казанок, І приязно мені, притовкуючи сало, Про давню давнину розказував дідок.
Збиралася туди гулять молодіж наша; До півночі в гаю лунали пісні, сміх; Вечеряли гуртом – і дідусева каша Була смачніша нам присмачок дорогих…
Но… не бува, сказав хтось, двічі літа… Прийшла біда – і час смутний настав: Підкралася кишеня грошовита, Хтось без жалю веселий гай зрубав.
Понівечило все чиєсь життя ледаче! І дуже, дуже жаль тепер мені, Душа болить… Тепер там ворон кряче Та ятіл приліта довбать
Де пасіка була – трава зазеленіла, І не курить уже там любий таганок; В густій траві сховалася могила, В могилі тій забутий спить дідок.
Колись не так було: ще ранньою весною Злітались пташечки і солов’ї співать… Осталася одна береза сиротою Самотньої могили доглядать;
Схилилася вона, додолу віття гнуться; У головах старенький хрест стоїть; Настане ніч – з берези сльози ллються І вітрик по траві тихенько шелестить…
О, скільки є могил, де спить життя козаче! Та де ж вони? Де їх тепер шукать?
Ніхто, ніхто над ними не заплаче, І плакать нікому, і плакать не велять…
[1893].
(2 votes, average: 2.50 out of 5)