У гарному будинку на вікні Бриніли Квіти у макітрі; Тихесенько вони гойдалися на вітрі, Радіючи весні. На другому вікні стояли інші Квіти: З паперу зроблені і шовком перевиті, На дротяних стебельцях, наче мак,- Хто йде, дивується усяк… Чого тепер не роблять люде! Без коней їздять,- ще колись І не такеє диво буде: От-от – дивись – На місяць злізуть панувати І там почнуть По-своєму порядкувати, Ще й земство заведуть… А покіль що – повернем річ на Квіти.
День парний був; у холодку Спочити Ховавсь усяк. От справжні Квіти кажуть так: –
Нащо він здавсь, коли його не треба? Поналива води – Хоч не ходи. Не слід їм, Вітре, догоджати, Бо що вони за Квіти, треба знати? Ще тиждень поцвітуть, А потім і посхнуть.
Ось ми не простою красою – Сам бачиш ти – І літом і зимою Уміємо цвісти…- А вітер віє, повіває… Вже близько хмара… дощик накрапає… І зразу зашумів – Долину звеселив… А тії Квіти, шовком вбрані, Попадали, неначе п’яні,- Пропала чвань!
Тепер – куди не глянь – Скрізь по двору їх вітер носить.
Розумному, як кажуть, досить.
[1864-1872].
(1 votes, average: 5.00 out of 5)