Весною Муха-ледащиця Майнула у садок На ряст, на квітки подивиться, Почуть Зозулин голосок. От примостилась на красолі Та й думає про те, Що як то гарно жить на волі, Коли усе цвіте. Сидить, спесиво поглядає, Що робиться в садку; Вітрець тихесенько гойдає, Мов панночку яку… Побачила Бджолу близенько: – Добридень! – каже їй.- Оддиш хоч трохи, моя ненько, Сідай отут мерщій. – Та ніколи мені сидіти,- Одвітуе Бджола,- Вже час до пасіки летіти: Далеко від села.
– Яка погана,- Муха каже,- На світі доленька твоя: Раненько встане, пізно ляже…
– Стару новинку,- каже Муха,- Десь довелось тобі почуть!. Запевне, дурень дурня слуха… Велике діло – проженуть!
Не можна в двері – я в кватирку Або пролізу в іншу дірку – І зась усім!
Нехай ся байка мухам буде, Щоб не сказали часом люде, Що надокучив їм.
[1864-1872].