ГЛІБОВ ЛЕОНІД ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ – Як ти співаєш, Півне, веселенько… – А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя,
Виводиш гарно так і жалібненько, Що іноді аж плачу я… Як тільки що почнеш співати, Не хочеться й пшениченьки клювати,- Біжиш в садок мерщій…
– Тебе я слухала б довіку, куме мій, Аби б хотів співати… – А ти, голубонько, ти, кралечко моя, Поки співаєш на калині,
То й весело мені, і забуваю я Свою недоленьку, життя своє погане Та безталанне… А тільки замовчиш Або куди летиш,- Заниє серденько, неначе на чужині… І їстоньки
Як гляну на тебе – така ти невеличка, Моя перепеличко, А голосочок-то який!.. Тонесенький, милесенький такий… Куди той соловей годиться?
– Спасибі, братику, за добреє слівце. Як не кохать тебе за це?.. І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця; І далебі, що так,- пошлюся я на всіх.- Де взявся Горобець, підслухав трохи їх Та й каже: – Годі вам брехати Та одно другого знічев’я вихваляти! – Пурхнув – та й був такий.
За що ж,- хто-небудь попитає,- Зозуля Півня вихваляє? За те, що Півень годить їй Та потакати добре вміє: Рука, як кажуть, руку миє.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)