Зміст повести Пушкіна “Капітанська дочка” нам всім добре відомо – це спогаду літнього офіцера, Петра Андрійовича Гринева, про свою молодість, про пугачевском повстання, тих історичних подіях, мимовільним учасником яких він виявився. Однак зміст “Капітанської дочки” більше глибокий, більше тонкий, більше сакраментальний. Зміст цей відкривається при більше уважному читанні добутку, у процесі якого взаємини двох героїв – Гринева й Пугачова – з’являються як найбільший акт милосердя, виявлення в людині його Божественного
На подяку Гринев підносить йому склянка вина, а потім дарує йому свій заячий кожух Для Савельича послуга, зроблена мужиком “панському дитяті”, – природна.
Тут немає мовлення про те, що дядько Гринева – холоп, ні, Савельич просто визнає справедливість сьогодення “мироустройства”, що існують у суспільстві соціальних відносин. До того ж Петруша не просто “панське дитя”, а його улюблений вихованець. Як же не врятувати його в лютий буран?
Однак
Саме такий світогляд народжує в Гриневе бажання що-небудь зробити для вожатого, якось допомогти йому, віддячити. Однак образ Гринева реалістичний, що має на увазі багатогранність і об’ємність характеру, особливу складність психології героя, обумовленої соціальними умовами, віком і т. д. Тому в цьому подарунку – не тільки подяка за врятоване життя Це ще й бажання відчути себе дорослим, незалежним, навіть колишнім чоловіком, здатним зробити такий подарунок. Тут, як і в історії із Зуриним, Гринев хоче показати Савельичу, та й всім присутнім, що перед ними не недоук, що подорожує зі своїм дядьком, а вже пан, офіцер, що випливає до місця свого призначення.
Разом з тим, у подарунку цьому багато дитячості. Гринев дарує вожатому тулупчик, що малий і йому самому Кожух не пасує мужикові, він йому вузький і тріскотить по швах, коли той примірить його. Однак Пугачов залишається “надзвичайно задоволений”.
“Нагороди вас бог за вашу чесноту. Століття не забуду ваших милостей”, – говорить він Гриневу. Саме тут уперше виникає між героями розуміння, почуття взаємної подяки, можливо, симпатії.
От друга зустріч героїв. Бунтівники захопили Біло-Горянську міцність, і вже повинні були повісити героя, як і інших офіцерів, але Пугачов раптом довідається Савельича й зберігає Гриневу життя. Увечері в бесіді наодинці Пугачов говорить: “… я помилував тебе за твою чесноту, за те, що ти зробив мені послугу, коли примушений я був ховатися від своїх недругів”. І далі письменник начебто починає випробовувати цю великодушність у Пугачові, пропонуючи йому всі нові й нові ситуації, усе більше важкі завдання.
От Гринев відмовляється від речення Пугачова приєднатися до бунтівників. “Я природний дворянин; я присягав імператриці: тобі служити не можу”, – “із твердостию” говорить він И знову Пугачов поводиться гідно, лише зажадавши із Гринева обіцянки не виступати проти повсталих. Але й такої обіцянки не може дати йому офіцер, що присягав імператриці.
Пугачов, уражений щирістю парубка, не тримає на нього зла: “Стратити так стратити, милувати так милувати. Ступай собі на всі чотири сторони й роби що хочеш”. М. Цветаева називає цю сцену “очною ставкою” усередині кожного з героїв. “Очна ставка Довга – і Бунту, Присяги – і Розбою, і геніальний контраст: у Пугачові, розбійнику, долає людина, у Гриневе, дитині, долає воїн”, – зауважує поетеса.
Найбільше напружено й драматично звучить мотив милосердя, коли Гринев приходить до Пугачова із проханням допомогти Маші Миронової, дочки коменданта Білогірської міцності.
Парубок сподівається не тільки на пощаду, але й на допомогу, на відновлення справедливості И знову в цьому вчинку – повага до Пугачова. Убивці й повішеникові не відмовляє Гринев у добрі й людяності. І це відчув самозванець. “..Мої хлопці дивилися на тебе косо; а старий і сьогодні наполягав на тому, що ти шпигун і що потрібно тебе катувати й повісити; але я не погодився…
Пам’ятаючи твою склянку вина й заячий кожух. Ти бачиш, що я не такий ще кровожер…”, – говорить Пугачов.
Ця остання фраза багатозначна. Гринев дійсно “бачить”, що Пугачов – не шалений убивця й розбійник. Крізь зовнішню оболонку, крізь маску самозванця парубок зумів розглянути в ньому потреба до добра, до всепрощення, бажання випробовувати повагу до самого себе.
Безумовно, пушкінський Пугачов – натура неабияка Це широка російська душа, з її споконвічною тягою до “відважного разгулью”, буйству, молодецтву й із чи не переважаючою споконвічною тягою до жалості, всепрощенню – почуттям істинно росіянином, національним.
На совісті Пугачова багато крові, зла, але, мабуть, незважаючи на все його душогубство, сильна в ньому віра в добро, у Божественний початок. Треба була так мало – щира вдячність Гринева, виражена у вигляді речовинного подарунка (заячий тулупчик) – для того, щоб душу Пугачова розмерзлася, відгукнулася на цей заклик. Ми знаємо, що відношення Пушкіна до пугачевскому бунту було однозначним “Не приведи Бог бачити російський бунт – безглуздий і нещадний.
Ті, які замишляють у нас неможливі перевороти, або молоді й не знають нашого народу, або вуж люди жорстокосерді, якої чужа голівонька полушка, та й своя шийка – копійка”, – говорить у повісті Гринев. І автор згодний із цим висловленням.
Однак Пушкін не відмовляє своєму Пугачову в милосерді, почутті жалості й жалі. Це дуже важливо в контексті філософського осмислення добутку, тому що тут у нас напрошується висновок про пушкінське осмислення людської натури: яким би лиходієм не була людина, у душі його підспудно живе добро, потрібно тільки вміти відшукати його, потрібно вміти до нього достукатися Причому тяжіння до Божественних початків у пушкінських героях явно переважає над демонічним злом. Здається, людська досконалість у них прямо пов’язане з досконалістю людського життя. Якщо Достоєвський затверджував наявність зла в самій Божественній природі людини, незалежно від соціального середовища, то погляд Пухпкина на людську натуру більше гуманний: його герой моральний споконвічно, людяний по природі своєї, а все інше заставляється вихованням, умовами життя, долею.
Пугачов поводиться гідно навіть тоді, коли довідається, що Маша – дочка капітана Миронова.
“Ти мій благодійник. Доверши, як почав: відпусти мене з бідної сиротою, куди нам Бог шлях укаже. А ми, де б ти не був, і що б з тобою не трапилося, щодня будемо Бога молити про порятунок грішної твоєї душі… “, – просить Гринев.
І Пугачов, що вже неодноразово рятував парубка, уже не може відмовити йому. “Здавалося, сувора душа Пугачова була торкнута. “Ин бути по-твоєму!
– сказав він. – Стратити так стратити, дарувати так дарувати: такий мій звичай. Візьми собі свою красуню; вези її куди хочеш, і дай вам Бог любов так рада!
“” Взаємини Гринева й Пугачова – це не просто історія милосердя, не просто плата добром за зроблене колись добро Здається, ситуація тут набагато складніше. Аналізуючи першу зустріч героїв, ми звичайно бачимо в ній, насамперед, “склянка вина й заячий тулупчик”, подяка Гринева за зроблену Пугачовим допомога. Але ми зовсім забуваємо про те, що, вивівши парубка до постоялого двору в страшний, жахливий буран, вожатий фактично врятував йому життя. І далі Пугачов багаторазово рятує Гринева.
Надавши допомогу один раз, Пугачов далі підсвідомо, видимо, уже почуває відповідальність за долю юнака, що довірився йому. Саме на цей факт звернула увагу Марина Цветаева. Недарма в це в символічній формі герой бачить майбутні події.
Причому в “ролі” чорного, бородатого мужика – батька Гринева – виявляється Пугачов. І останній дійсно поводиться по-отечески: він допомагає парубкові в найважливіший період його життя. У відносинах Пугачова до Гриневу не тільки великодушність і подяка, тут ще й ледь уловимий відтінок поблажливості, отеческой заботичеловека дорослого, зрілого стосовно недосвідченого юнака, настільки розповсюдженої в російських людях. Однак ілюстрації теми милосердя в повісті різноманітні Це не тільки історія взаємин Гринева й Пугачова.
Це й турбота парубка про його дядька, якого Гринев не кинув у важку мінуту.
Це й любов Савельича до “панського дитяти”, за який він готовий віддати, не роздумуючи, власне життя. Це й прощення Гриневим свого супротивника, Швабрина, після того, як звільнили Машу. “Я не хотів тріумфувати над поваленим ворогом”, – зізнається герой.
Це й поводження батьків Петруши, що прийняли Машу як власну дочку Це й наказ імператриці, що врятував Гринева від страти. Характерно, що навіть в “негативному” персонажі, “лиходії” Швабрине, ми знаходимо проблиски милосердя. Оббрехавши Гринева в очах влади, Швабрин жодного разу не згадав Машу Миронову.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)