Повість О. С. Пушкіна називається “Капітанська дочка”, але саме Машу Миронову можна назвати другорядною діючою особою. Сюжетна напруга повісти тримається на трьох опорних крапках. Це образи Швабрина, Гриньова й Пугачова, що своїми вчинками став своєрідним “проявником” справжньої натури персонажів, гірших рис Швабрина й кращих – Гриньова. Пугачов в “Капітанській дочці” схожий на героя козацьких пісень і билин.
Він з’являється спочатку як якась загадкова фігура, а потім розростається й заповнює собою весь простір
У пророчому сні Гриньова читач уже одержує натяк на складність і силу образа (звірство, хитрість і несподівана пестливість і широта душі – про все це ми довідаємося після).
Пугачов твердий, безжалісний, коли велить стратити захисників міцності, зарубати дружину коменданта. Але він пам’ятає добро й цінує щирість,
З істинно царською, казковою широтою душі він говорить: “Стратити так стратити, милувати так милувати”. І відпускає Гриньова з нареченою, дає пропуск в усі підвладні йому області.
Пугачов, однак, лукавий і розумний, він знає своїх людей і часто “працює на публіку”, як би відіграючи роль пануючи, як йогоуявляють собі прості люди. Наївна пишність титулів, які він роздає своїм наближеним – це й розрахунок, і радісна гра у владу. Перед Гриньовим він не скоряється, майже відкрито говорить, що він самозванець, порівнюючи себе із Гришкою Отрепьєвим. Пугачов Пушкіна – розпачлива людина, що не проміняє три місяці царського бенкету на тридцять років райської юшки.
Він і билинний герой, і пісенний розбійник, і цар-рятівник для забутого народу. Російська історія повна легенд про “справжнього царя”, про царя, що врятував від смерті, сьогоденні, “правильному” царі, що прийде у визначену годину. Пугачов назвався таким царем, але люди не пішли б за ним, якби він не поводився, як теперішній володар і рятівник. Остання зустріч Пугачова й Гриньова відбувається за хвилину до Страти полоненого бунтівника.
У цю страшну мить Пугачов довідається того, кого полюбив за чесність, хоробре й добре серце, і киває йому. “Через хвилину його голова, мертва і закривавлена, була показана народу”. Пушкін вустами героя журиться про ганебний кінець: “Єме-ля! Бмеля1 – думав я з досади, – навіщо не наткнувся ти на багнет або не підкрутився на картеч!
Кращого нічого не міг би ти придумати”.