Мить по заході сонця. Монотонно шумить очерет, І трава, мов сонна, Хилиться, клониться… Спить степ.
Зеленою лінню, Розтопленим оливом Пливе повновода Рось… І хочеться теплим словом Зворушити когось.
Чого ж це ти прагнеш, Вечірня думо моя? Тужиш чогось – за чим, Не наздогониш минулого дня, Не доженеш нічим!
Співай про розбуркані сили, Будь, як широкий степ, Що на ньому козацькі Чи скітські могили, А над ними – зоряний склеп.
Мовчи про те, що минуло, Минулі могили мовчать… Село ще не спить, Воно не заснуло – А сторожко слухає
Хай місяць – мрійник банальний – Згадає на стернях Татар-монгол, Ти слухай, як біля читальні Сміється з них Комсомол.
Хутко прокинеться вечір. Не стане історії, дум… Почнуться веселі, Радісні речі, Як молодої діброви шум.
Ой знаю ж я, знаю, Чого це ти тужиш, Запізнена пісне моя! Що голосом не надолужиш, Бо що Комсомол – то не я.
Що нудно-марудно Тягнеться праця… А так швидко літа летять… Ех, коли б мені двадцять, Або хоч – двадцять і п’ять!
Ні, не мені гомоніти Про давні та славні дні! Ще буду шуміти, Як радісні віти, І горіти, як буйні вогні.
Тільки би скинути з себе Настрій вечірніх хмар, Безміри степу, Шум очерету І лінивої річки чар.
Сили ще стільки, І запал ще є! Я – не сумний очерет. Д’горі, д’горі, серце моє! Я ще живий поет!
1925.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)