Загул Дмитро Юрійович Спомин

І

Скільки, скільки довгих років, Років горя і турботи, Проминуло з того часу, Як по горах я ходив! Чотирнадцять довгих років… А в душі моїй ще й досі Дзвонить стогоном скорботи Тужний пам’ятний мотив.

Наче я ще й досі чую Звук скорботної флояри, Що старий вакар пускає За вівцями по груні; Наче й досі зачуваю Голос матері старої, Що про Довбуша співає За куделею мені.

І ввижаються малому Чорні постаті опришків, Що на Косів чимчикують, До Вижниці чи до Кут, А між ними – славний калфа, Збуй-легінь Олекса Довбуш… Люту помсту він готує

За залізо панських пут.

Впізнаю його одразу: Байбарак, черчені гачі, Дубелтівка і тобівка, Ще й блискучий топорець. Погляд блискавкою грає, А за чересом пістолі – Не одній поганій лєнці Гримнули вони: кінець!

Капелюх ув огальонах, Пистик павиного пір’я – Чи ж не гідна це оздоба Отаманській голові? У руках – ведмежа сила, Груди – спіж, а дужі ноги Незатертий слід лишають На отаві лісовій. ІІ

Ходять шепоти лісами, Шелестять високі трави, Дзвонять сосни і смереки, Верховинський бір гуде, – Весело журчать потоки, Беркут високо кружляє – То наш Довбуш, наш отаман, На криваву справу йде.

То не

сосни, не ялиці, Не тонкі, стрункі смереки, То співає веретено В вутлій маминій руці, В каглі вихор завиває, Дика фуфела лютує, Каганець блищить з опецка, Кіт мурличе на печі. То снується довга нитка Ніччю з білої куделі, Що єднає чорні думи З мріями веселих днів; І снується довга казка Про опришків, чорних хлопців… Чом не золота оздоба Чорних заробітних днів?

Витвір мрійної уяви, Що любовно накидає На страшні криваві справи Лицарський, містичний флер.

А слова тієї пісні І мотив її тужливий Змучену, зболілу душу Заколихує й тепер.

1925.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Загул Дмитро Юрійович Спомин