І
Скільки, скільки довгих років, Років горя і турботи, Проминуло з того часу, Як по горах я ходив! Чотирнадцять довгих років… А в душі моїй ще й досі Дзвонить стогоном скорботи Тужний пам’ятний мотив.
Наче я ще й досі чую Звук скорботної флояри, Що старий вакар пускає За вівцями по груні; Наче й досі зачуваю Голос матері старої, Що про Довбуша співає За куделею мені.
І ввижаються малому Чорні постаті опришків, Що на Косів чимчикують, До Вижниці чи до Кут, А між ними – славний калфа, Збуй-легінь Олекса Довбуш… Люту помсту він готує
Впізнаю його одразу: Байбарак, черчені гачі, Дубелтівка і тобівка, Ще й блискучий топорець. Погляд блискавкою грає, А за чересом пістолі – Не одній поганій лєнці Гримнули вони: кінець!
Капелюх ув огальонах, Пистик павиного пір’я – Чи ж не гідна це оздоба Отаманській голові? У руках – ведмежа сила, Груди – спіж, а дужі ноги Незатертий слід лишають На отаві лісовій. ІІ
Ходять шепоти лісами, Шелестять високі трави, Дзвонять сосни і смереки, Верховинський бір гуде, – Весело журчать потоки, Беркут високо кружляє – То наш Довбуш, наш отаман, На криваву справу йде.
То не
Витвір мрійної уяви, Що любовно накидає На страшні криваві справи Лицарський, містичний флер.
А слова тієї пісні І мотив її тужливий Змучену, зболілу душу Заколихує й тепер.
1925.