На розпуття історії розійшлися шляхи Ігоря Кочуровского, Андрія Легита, Тодору Осьмачки, Уласа Самчука, Івана Багряного з Україною, щоб все життя тягтися до рідної землі душею й словом. Хіба можуть когось залишити байдужими слова Андрія Легита з вірша “Над росою”: “ПРО, мій рідний куточок, про, ненька моя Україна, Із чужини прийми цей мій спів – відчуття святе”. Поет під час війни потрапив у німецький полон, з 1953 року й понині живе в Лондоні. Написав біля тисячі віршів, епічних поем, зробив численні переклади, розповів про життя й творчість
Здавалося б, що в людини сьогодні є все для того, щоб жити. Але це тільки здається. Вчитаємося у вірші поета й побачимо душу його?
Чим живе вона, чим болить? Майже всюди – сповідь про гірку чужину, неволю, постійне відчуття втрати, свіжа рана пам’яті – розлука з матір’ю, батьком, улюбленою,
ПРО, батько мій знедолений, прости! Вернувся б я – та доля невблаганна, Тому що тут неволя, варта, А там Сибір чекає неходжена
Цей вірш був написаний ще тоді, коли поет перебував за колючим дротом табору в Італії. Але й у більше пізніх віршах ті ж мотиви: допомагає вижити, вистояти тільки пам’ять:
И коли із блакиті чужини Ясний місяць променями сіяє, Це до тебе думками я поллюся На Україну, голубка моя
Поет живе радістю, сумом, надіями. Шукає ліки, яке б оздоровило хворе серце. Ми не знаємо гарна творчість поета. Тільки недавно в житті художника відбулася величезна подія: в Україні виданий його збірник “Калинові шуми”.
Та й ті вірші, які маємо можливість прочитати, засвідчують те, що в мрячному Лондоні, відірваний від рідної землі, живе поет, життя якого – “клубок на вітрі диму”. Коли читаєш вірші поета, то проймаєшся болем за його долю, тому що в ній трагедія емігранта, для якого реальне, сьогоднішнє не існує. Він живе минулим і майбутнім, а сучасного життя в нього немає. Поет живе й нині палкою мрією про щасливе Майбутнє України, плекає надію на зустріч із нею, вільної, сонячної:
Рідне слово й рідні пісні, Рідна Мова й рідна держава Україна, з’явися в сні! Україна, з’явися в уяві! А от з іншого вірша: Невже все століття чужого житла пороги Топтати на чужині?
Де простелиться в рідний край дорога Колись мені?
Підбираючи матеріал до Теми добутку, я познайомилася з вихідцем з Ніжина, а нині українським поетом, ученим, що живе в Мюнхені, Ігорем Кочуровским – автором деяких поетичних книг, перекладів, антологій. Сім’я Кочуровских, емігрувавши з України в 20-е роки, проживала тривалий час в Аргентині. Уже після смерті батьків Ігор Кочуровский, пройшовши нелегкий життєвий шлях, виявився в Мюнхені.
Як і в Андрія Легита, основні теми добутків маловідомого українському читачеві поета відображають ностальгію.
Головний герой – мандрівник, що покинув рідну землю, або бандурист із розбитою бандурою. Перебравши скупі статті про И. Кочуровском, я прийду до висновку, що поета-вигнанця переслідує постійне відчуття смерті. Тема втечі й ностальгії – одна з вічних тем світової літератури й трактується вона художниками по-різному, з урахуванням причин і мети втечі. У Кочуровского втеча реальне.
Герой його лірики тікає від жаху тоталітарного режиму. Вірші переповнені філософськими роздумами на тему: забувати або не відрікатися від рідної землі, що повинен покинути, тому що жити в ній не можеш, приймати або не приймати чужину. Ліричний герой знаходить красу й у чужому краї й прийде до висновку:
“Краса не є своєю або чужий – вона лише одна”. Хоча часом обрії рідної сторони й заперечують цю істину й, відповідно, втеча триває, ліричний герой відчуває себе мандрівником. И. Кочуровский продовжує традиції українського неокласицизму, початого в Україні М. Зеровим і його однодумцями. Цим і пояснюється те, що ліричний герой збірника “У далекій гавані” крайню крапку знаходить на цвинтар, у царстві Смерті. Взагалі, головний герой лірики Кочуровского – душу.
Багато філософії у віршах Кочуровского. Так, він затверджує думку, що шлях до добра просвіщає Бог, а шлях до зла – диявол. Місце до постів добра й краси буде, поки будуть жити людина й мир.
Добро й краса потрібні сучасному миру, тому поезія Кочуровского приходить через границі до свого народу, так, як говорив В. Симоненко: “Усе у світі можна вибирати, син. Вибрати не можна тільки Батьківщину”. Батьківщина невидимою ниткою притягає людини до себе, притискає до свого лона. І так буде завжди! Чи так варто тоді залишати границі рідного краю?!
Щоб запобігти ностальгії, може тут, на рідній землі, сіяти “розумне, добре, вічне”?!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)