(За І. Голем)
Води і люди! Ви вічний, могутній рух! Нестримні діти природи, Спонука спонук. Ви – дух! Ви – сила!
Води і люди.
Ні гори, ні скелі – Не стримають ваших Стромих доріг, Не вдержать Навальний ваш біг – Ні простори пустелі, Ні примари богів угорі, На хмарній небесній стелі.
Не вдержаться гори, Де ваша сила пройде – Звузяться сині простори. Бог упаде, – А рух ваш не згасне ніколи, Ніколи!. Ніде!.
Перед променем вашим – Кришиться криця, Кремінь, граніт, – Перед поглядом вашим – Зникає запона тисячоліть, –
О водоспаде, Танцюристе перлистий! Зі свого стрімкого Водяного стовбура На твердому пні Ти вічно цвітеш свій танок До сухої землі. Мільйонами струнних гілок – Міріадами перлів-квіток.
Оддаєшся траві, Кропиві отруйній Над рівчаками доріг, Гониш стрункі водограї Соковито-зелених пальм догори. Мерзне дрібна незабудка В холодній твоїй росі, А сіра маслина – Дерево Сходу – Мідяними помпами-смоками Висисає твій сік, Вічний коханку землі.
Отже ж, і я, – Я, твій безсмертний коханець, Люба земле моя – Розіллюся потопою-зливою
Додолу! Додолу лети, Буйний Дунаю!
Шумом кохання В долах розтану. На скелях високих Оком своїм Глибінь долин я зміряю. Розженусь, розбіжусь – І в море голів увіллюсь, Де злидні, Де горе нужденних.
До темних проваллів Поборених, зморених, Закутих, пригноблених, До сірих пустель, До безодень безплодних, До безкраїх степів-бідняків, До задимлених гаваней вигнанців – Скрізь розіллюсь, Зіллюся з морем Зітхань і сліз.
Униз! Униз! До скам’янілого глибу, В засохлу скибу, Водоспаде, спустись!
Мусиш слухатись Вічного трибу: Униз! Униз!
Хто роздаровує силу свою, Непомітно стає багачем. Каскадами вуст, Джерелами очей Дарунки свої розіллю – Я велику любов Уночі роздаю.
Беріть мою силу! Беріть її! Дарую, що маю, – Свою любов!
Буду розтрачуватись до краю, Знову і знову, Бо знаю я: Невичерпні глетчери землі, Невичерпні джерела серця!