Упали приморозки ранні На молоду озимину… Берези в білому убранні Гудуть мелодію сумну. В ці дні, задумливо-багряні, Я свого серця не збагну.
Снується біле павутиння; Тоненька нитка павука. Струна настроєна осіння, Така струнка та нетривка, Чиясь рука – прозоро-синя Щодня розмотує клубка.
Там, де пройшли серпи та коси Що оголили чорну грудь, Тепер щоночі вічні сльози Сріблястим інеєм падуть, А в день вітри, голодні… босі, Журливі арії ведуть.
Де простягнулись чорні смуги Недавно зораних левад І де зазеленіло вдруге Озиме жито
На тускле золото полови, На сірі, вицвілі стіжки, На ті садки, на ті діброви Аж до лінивої ріки,- Нитки снуються павукові, Шовкові, срібні ниточки.
На мокрі луки, на бадилля Лягає осені срібло – І молоде татарське зілля Молочним цвітом процвіло… Його кохання і весілля Вже одлетіло, одгуло…
Вже попрощалися лелеки, Вже оджурились журавлі – І дні жаги, сухої спеки Вже не дошкулюють землі… Вона заслухана в далекі, Якісь невиразні жалі.
Чекаю зимнього спокою, Міцних морозів і снігів, А хтось незримою рукою Торкає в серці скорбний спів… О скорбна осінь. Із тобою І я до болю посумнів.
1920.