Пам’яті Володимира Кобилянського
Отчизно моя дорога, Мріє великої туги! Чи колись моя трудна нога До тебе вернеться вдруге?
Чи на скелях, на грудях твоїх, Змучене серце спочине, І поллється безжурний сміх, Щирий такий, без причини?
Ти снишся мені уві сні, Розкішна, зелена колиско, І часом здається мені. Що ти осьде, що близько. І здається тоді, що нема Поміж нами кордону.
Почекай лишень – згине зима, І весною повернеш додому.
А встану… Де дівся той сон? Розтанули сині гори!. Ні плаїв, ні грунів, ні сосон!.
Тільки степ та
Ні плаїв, ні грунів, ні сосон!. Не запахне смерека, В бутині не спалахне вогонь, І така ти далека!
Стою один серед степів, Як без рідного друга… На заході день догорів, Вже гасне кривава смуга.
Стою один серед степів – Це в мене отчизна друга… О краю наруги, країно рабів! До тебе летить моя туга.
Повіє вітер з верхів’я гір І вдарить у серце докором: “Ти покинув рідню і вбогий двір На нужду, на ганьбу, на сором.
Ти покинув братів, ти забув сестер, Проміняв їх на вільні простори… Хіба ж серце твоє не боліє тепер? Воно вбоге ж і хворе.
Воно вбоге і хворе, як я, – Прибита твоя Буковина, За тобою тут тужить щодня Більша твоя половина”.
Отчизно моя дорога, Мріє великої туги! Коли ж моя трудна нога До тебе повернеться вдруге?
1921.