Уявіть собі спекотний полудень. Біля струмка – Ягня. Тільки-но воно нахилилося, щоб водички напитися, як чує грізний голос.
Озирнулося бідолашне – Вовк стоїть та й каже: “Як, нахабо, смієш ти мутити потік цей прохолодний мій, напій піском бруднити?..” Серденько у Ягняти затріпотіло. Подивився він довкола – нікого поблизу. Виходить, допомоги чекати нізвідки. А Вовк страшний. Ягня те, може, попереджали дорослі досвідчені знайомі, що зустрічі з Вовком небезпечні, але воно було необачним і тепер потрапило у скрутне становище.
Жах
Воно ще не знає, який підступний Вовк і шо ввічливість лише дратує його. Вовк – господар, якшо він щось захоче – обов’язково отримає.
Здавалося, Ягня наводило важливі аргументи на свою користь: воду в ручаю Від світлості я нижче кроків на сто п’ю…
Але Вовку виправдання не потрібні. Річ не у воді, яку нібито скаламутило Іпія, а в бажанні Вовка поласувати Цим самим Ягнятком. Вовк відмінно маслі свої
Коли Ягня зауважило, що то було не воно: “нема мені ще й року зроду”, Ірвк заперечив, він пригадав і кума, і свата, яких, як виявилося, у ягняти теж не Ііуло. 1 про пастухів, і про їхніх псів, що хотіли б його, Вовка, знищити, Ягня нічім о не знало. Та хіба ж це мало якесь значення? Вовк, лишень побачив Ягня, вже знав, чого він від нього хоче, а хотів він його з’їсти.
Врешті-решт терпець Вовкові Ьвався, йому набридло сперечатися і розігрувати справедливий гнів, і він сказав: -1 и винне тим уже, що хочу, бач, я їсти”.
Сильний у байках завжди нахабніший від того, хто слабший. Неможливо досі укатися до серця нахаби. Це у казках добро перемагає зло, і у казках на допомогу прийдуть чарівні сили.
Байка наближена до життя, де – кожен сам по собі. І з Ііовком навряд чи хтось захотів би мати справу. Кому потрібне беззахисне Ягня, Икого Вовк врешті-решт “поволік у темний ліс”?