Шістдесятники – творче молоде покоління 60-х XX ст., сформоване в період тимчасового “потепління” радянського режиму, осудження сталінізму та часткової реабілітації деяких представників “розстріляного відродження”. Виникнувши спочатку у вигляді культурницького руху (Клуб творчої молоді в Києві, 1959; “Пролісок” у Львові, 1961 тощо), це явище невдовзі перетворилося на опозицію владним структурам, набуло загальнонаціонального значення. Найповніше, найяскравіше воно проявилося у літературі, що зазнала оновлення художніх форм,
Подіями тих літ стали неординарні дебюти І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, В. Голобородька та ін. пЬетів. Творче покоління ПІ. не обмежується одним десятиліттям. До них належать автори, які ввійшли в літературу у 50-ті (Д.
Павличко, Ліна Костенко) або розкрили можливості свого таланту на межі 60-70-х (Б. Олійник, В. Забаштанський). Термін ПІ. стосується також представників інших літературних родів та жанрів – прозаїків Є. Гуцала, В. Дрозда, В. Міняйла, Гр.
Тютюнника, Вал. Шевчука
Стосується це і творчості дисидентів (В. Стус, І. Світлйчний, І. Калинець, М. Осадчий, Є. Сверстюк та ін.), переважна більшість яких на початку 60-х входила до гурту І. Світличного, що відразу став культурним та духовним осередком відроджуваного українства. Тут відновлювалася не лише етногенетична пам’ять, обстоювались не тільки високі естетичні критерії, а й закладалися принципи гуманістичного змісту та національного значення, які викристалізувались у діяльності Гельсінської спілки (1976), готували грунт для проголошення незалежної України. Тому дисиденти зазнавали постійних репресій, а “в’язнична поезія”, за словами М. Осадчого, стала “альтернативною до офіційної літератури соціалістичного реалізму”.
Творчість Ш. мала вплив і на представників старшого покоління, зумовлюючи оновлення їхнього доробку (М. Рильський, М. Бажан, Л. Первомайський, А. Малишко, І. Муратов та ін.).