“Deus ex machina” (лат. бог із машини) – драматургічний прийом в античних трагіків, коли розв’язка твору здійснювалася божеством, спущеним на кін за допомогою спеціальної підйомної машини: так роз’яснювався зміст подій, запобігалася катастрофа, визначалася доля дійових осіб. Часто цим прийомом користувалися Еврипід (“Єлена”, “Іфігенія в Авліді”, “Електра”), Софокл (“Філоклет”), Плавт (“Амфітрі он”) та ін. Нині цей термін вживають, коли йдеться про механічне, художньонепереконливе розв’язання конфлікту за
Мольс ра “Тартюф”, який заарештовує лицемірного святенника. “D. ex m.” стосується резонера чи мудрого законника, який часто зустрічається у просвітницькій літературі XVIII ст., філантропа, наявного у творах (передовсім – водевілях та мелодрамах) XIX ст., а також у сучасних творах, які здебільшого мають щасливий кінець, так званий “хеппі енд”. До речі, така риса була притаманна багатьом творам соціалістичного реалізму, зокрема п’єсам О. Корнійчука (“Платон Кречет”, “В степах України” та ін.).