Дидактична література

Дидактична література (грецьк. didacticos – повчальний) – повчальні твори, яким надається художня форма для легшого сприйняття і засвоєння філософських, релігійних, морально-етичних та інших наукових знань, ідей. До Д. л. належать твори різних усталених жанрів: проповіді, житія, притчі, апологи, афоризми, байки, мораліте, міраклі, шкільна драма тощо. Природа і суспільна необхідність Д. л. виходять з передумови, що людина в житті – вічний учень (semper tiro), а обов’язок мудреця, покликаного Богом, – вчити людей, передавати їм слово правди, допомагати

осягати сенс життя. Тому так широко розповсюджувалися філософсько-релігійні трактати, притчі буддизму, конфуціанства, християнсько-біблійні перекази, повчання. Церковно-християнська література середньовіччя, в тім числі і Київської Русі, мала виразний дидактичний характер.

З розвитком і поширенням світської літератури повчально-освітню якість перебирають на себе і такі жанри, як героїчний епос, казки, легенди, перекази, байки, прислів’я і приказки, повісті, романи, трагедії. Особливо це стосується епох Відродження, Просвітництва і таких літературних напрямів, як класицизм, сентименталізм, романтизм,

просвітній реалізм. З часом теоретики мистецтва, філософи (Г.-В.-Ф. Гегель та ін.) намагалися вивести Д. л. за межі справжнього мистецтва, виходячи з того, що в таких творах часто порушується єдність змісту і \ форми, ідея виступає як гола тенденція.

Кожна національна література має високі зразки Д. л., в яких дидактизм, повчальність є якістю образного мислення митця,” органічно випливає з фабульно-сюжетного розгортання дії (байка, пригодницька повість, роман виховання тощо). В українській літературі неприхованим дидактизмом позначені житія, притчі, діалоги Г. Сковороди, п’єси І. Котляревсього, Т. Шевченка, українських драматургів-корифеїв, збірки поезій І. Франка (“Мій Ізмарагд”), В. Самійленка, М. Рильського, М. Зерова та ін. До Д. л. належать і твори для дітей та юнацтва. Тут дидактизм виступає як творча настанова автора. Зрештою, так було і в класичній Д. л. середньовіччя.

Етична позиція мудреця, що прагне наставляти на шлях істини людей, цілком зрозуміла. Дидактизм літератури соціалістичного реалізму був формою прихованого фальшування дійсності. Дидактизм як органічна властивість художньої літератури може виступити як відповідь, що складається у свідомості читача, який уважно стежить за фабульно-сюжетними перипетіями твору.

Письменник ставить проблему і підводить читача до пошуку відповіді, а не проповідує готові істини.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Дидактична література