Унанімізм (франц. unanimisme, від unanime – одностайний) – літературна течія у французькій літературі початку XX століття, що об’єднала представників французької літературної молоді. Справжнім лідером течії був Жюль Ромен. Саме йому належать два основні маніфести унанімізму: теоретичний (“Унанімістські почуття та поезія”, 1905 р.) та поетичний (лірична збірка “Унанімістське життя”, 1908 p.).
Поряд з Ж. Роменом до унанімістів належали Жорж Дюамель, Шарль Вільдрак, Рене Аркос, Жорж Шенев’єр, Люк Дюртен та П’єр-Жан Жув.
Унанімісти
Ж. Ромен, Ж. Дюамель (поетична збірка “Супутники”) та інші письменники вбачали в основі всіляких духовних зближень не спільні світогляди та інтереси, а підсвідомі імпульси.
У філософську основу течії були покладені принципи інтуїтивізму А. Бергсона, соціологія Е. Дюркгейма (який ідеалізував “одностайність” первісного психічного колективу), деякі положення американського прагматизму. Серед літературних провісників унанімізму – поети Волт Віт-мен та Еміль Верхарн.
Періодом творчого піднесення унанімістів стали роки Першої світової війни, яку вони засуджували з позиції пацифізму. Р. Аркос, Ш. Вільдрак, П.-Ж. Жув зображали у своїх творах жорстокість і безглуздя війни. Вірші та проза воєнного періоду унанімістів пройняті болем та співчуттям до людини.
Сама ж теза “унанімізму” втілюється в їхніх творах так: “одностайність”, яка згуртовує фронтовиків; не жага слави або перемоги, а лише страх і страждання.
Щодо формальних здобутків представників унанімізму, слід відзначити їхній внесок у розвиток поезії. Поети-унанімісти повертають віршу конкретність і ліричну безпосередність, особлива увага приділяється формі вільного вірша (верлібру).
Після закінчення Першої світової війни група письмен-ників-унанімістів фактично завершує своє існування. В подальшій творчості представників цієї течії співіснують елементи як реалізму, так і модернізму.