Увечері, коли пухнатий сніг повільно м’яким шаром лягає на “дахи, кінські спини, плечі, шапки”, візник Іона Потапов, весь білий, як примара, все сидить на козлах без роботи, сидить не рухаючись. Сніг обліпив уже і його лошаденку, що стала схожої на “копійчану пряникову конячку”, і його самого. Іона занурений у замисленість, “занурена в думку”, імовірно, і його лошаденка: “Кого відірвали від плуга, від звичних, сірих картин і кинули сюди в цей вир, повний дивовижних вогнів, невгамовного тріску й людей, що біжать, тому не можна
Іона давно вже чекає сідока, але ніхто його не окликає. Раптом: ” Візник, на Виборзьку!” – верб сани сідає військовий. Іона торкає з місця; сніг відпадає від його спини, із крупу коня. Вони рухаються з місця й відразу лунають лементи візників, яким Іона перешкодив. Військовий гнівається: “Ти їздити не вмієш!” Іона обертається до сідока, ворушить губами.
Військовий, не зрозумівши, перепитує й чує у відповідь: “А в мене, пан, тово… син на цьому тижні помер”. – “Гм! Отчого ж він умер?” – “Повинне, від гарячки… Три дні пролежав у лікарні й помер…”
Іона відволікся
Наконецтрое молодих людей, “двоє високі й тонкі, третій малий і горбатий”, окликають його й забираються в сани. Вони обіцяють Іоні двугривенний. Для такої відстані этихденег мало, але візникові однаково, аби тільки кого-небудь везти.
Слухаючи лайку сідоків. Іона потроху відволікається від своєї туги. Коли розмова заходить про “якусь Надію Петрівні”, Іона обертається до молодих людей: “Агов мене на цьому тижні… тово… син помер”. – “Усе помремо…- зітхає горбач.- …Ну, поганяй, поганяй!”
Сідоки лаються, що Іона довго везе їх, і раптом один з них запитує, є чи у візника дружина. Іона криво посміхається: “Таперя в мене одна дружина – сира земля… Син^-те от помер, а я живий… смерть дверима помилилася…” Він хоче розповісти далі, але сідоки заявляють, що вже приїхали
Іона знову самотній Повз візника біжать люди, не зауважуючи ні його, ні його туги. От він бачить двірника й вирішує заговорити з ним, але двірник грубо велить йому не затримуватися, проїжджати. Іоні невмоготу. Він заїжджає на постоялий двір.
Там на підлозі, на лавах хропе народ. В одному з кутів піднімається молодий візник і тягнеться до цебра з водою. ” Агов мене, брат, син помер”,- повідомляє йому Іона. Але молодий уже вкрився їдальні й спить.
Як молодому візникові хотілося пити, так Іоні хотілося поговорити. Йому потрібно було описати комусь похорони й поїздку в лікарню за одягом покійного, розповісти, що в селі залишилася дочка, так чи мало ще про що… “Слухач повинен був охати, зітхати, причитувати…” Він виходить на вулицю подивитися кінь. Кобила жує сіно, тому що “на овес не виездили”, і він звертається до неї: “Так-те, брат, кобилочка.
Немає Кузьми Ионича… Наказав довго жити… Таперя, скажемо, у тебе же-ребейочек і ти цьому жеребеночку рідна мати… І от, скажемо, цей жеребеночек наказав довго жити… адже шкода?
Лошаденка жує, слухає й дихає на руки свого хазяїна…
Іона захоплюється й розповідає їй усе…”
(2 votes, average: 5.00 out of 5)