Запах антонівських яблук зникає з поміщицьких садиб. Ці дні були так недавно, а меж тим мені здається, що з тих пор пройшло ледве не ціле сторіччя. Перемерли старі у Висілках, умерла Ганна Герасимівна, застрелився Арсеній Семенич…
Наступає царство дрібнопомісних, збіднілих до жебрання. Але гарна й це злидарське дрібнопомісне життя!
От я бачу себе знову в селі, глибокою осінню. Дні коштують синюваті, похмурі. Ранком я сідаю в сідло й з одним собакою, з рушницею й з рогом їду в поле. Вітер дзвонить і гуде в дуло рушниці, вітер міцно дує назустріч,
Цілий день я скитаюсь по порожніх рівнинах… Голодний і змерзлий, вертаюся я до сутінків у садибу, і на душі стає так тепло й втішно, коли замигтять вогники Виселок і потягне із садиби заходом диму, житла
Пам’ятаю, у нас у будинку любили в цю пору “сумерничать”, не запалювати вогню й вести в напівтемряві бесіди. Увійшовши в будинок, я знаходжу зимові рами вже вставленими, і це ще більше набудовує мене на мирний зимовий лад. У лакейської працівник палить грубку, і я, як у дитинстві, сідаю навпочіпки біля купи соломи, що різко пахне вже зимовою свіжістю, і дивлюся те в палаючу
Там світло й людно: дівки рубають капусту, миготять січки, я слухаю їх дробовий, дружний стукіт і дружні, сумно-веселі сільські пісні… Іноді заїде який-небудь дрібнопомісний сусід і надовго відвезе мене до себе… Гарна й дрібнопомісне життя!
Дрібнопомісний встає рано. Міцно потягнувшись, піднімається він з постелі й крутить товсту цигарку з дешевому, чорного тютюну або просто з махорки. Бліде світло раннього листопадового ранку опромінює простій, з голими стінами кабінет, жовті й зашкарублі шкурки лисіють над ліжком і кремезною фігурою в шароварах і распоясанной косоворотці, а в дзеркалі відбивається заспана особа татарського складу.
У напівтемному, теплом будинку мертва тиша. За дверима в коридорі похрапивает стара куховарка, що була в панському будинку ще девчонкою. Це, однак, не заважає панові хрипнуло крикнути на весь будинок:
– Лукера! Самовар!
Потім, надягши чоботи, накинувши па плечі поддевку й не защібаючи ворота сорочки, він виходить на ганок. У замкнених сінях пахне псиною; ліниво дотягуючись, з вереском позіхаючи й посміхаючись, оточують його гончі
– Отриж! – повільно, поблажливим басом говорить він і через сад іде на гумно. Груди його широко дихають різким повітрям зорі й заходом змерзлі за ніч, оголеного саду. Зсілі й почорнілі від морозу листи шарудять під чоботями в березовій алеї, вирубаної вже наполовину.
Вимальовуючись па низькому похмурому небі, сплять настовбурчені галки на гребені клуні… Славний буде день для полювання! І, зупинившись серед алеї, пан довго дивиться в осіннє поле, на пустельні зелені озимині, але яким бродять телята. Дві гончі суки скавучать біля його ніг, а Заливай уже за садом: перестрибуючи по кілким жнивьям, оп начебто кличе й проситься в поле. Але що зробиш тепер з гончими? Звір тепер у поле, на взметах, на чернотропе, а в лісі він боїться, тому що в лісі вітер шарудить листвою…
Эх, каби хортиці!
У клуні починається молотьба. Повільно розходити, гуде барабан молотарки. Ліниво натягаючи постромки, упираючись ногами але гнойовим колом і гойдаючись, ідуть коня в приводі. Посередині приводу, обертаючись на лавочці, сидить погонич і однотонно покрикує на них, завжди хлестая батогом тільки одного бурого мерина, що лінивіше всіх і зовсім спить на ходу, благо ока в нього зав’язані
– Ну, ну, дівки, дівки! – строго кричить статечний подавальник, облачаючись у широку полотняну сорочку
Дівки квапливо розметають струм, бігають із носилками, мітлами
– З богом! – говорить подавальник, і перший пук старновки, пущений на пробу, з жужжаньем і вереском пролітає в барабан і розпатлане віяло підноситься з-під нього догори. А барабан гуде усе наполегливіше, робота закипає, і незабаром всі звуки зливаються в загальний приємний шум молотьби. Пан коштує у воріт клуні й дивиться, як у її темряві миготять червоні й жовті хустки, руки, грабли, солома, і витті це розмірно рухається й метушиться під гул барабана й одноманітний лемент і свист погонича. Хоботье хмарами летить до воріт.
Пан коштує, весь посірілий від нього. Часто він поглядає в поле… Незабаром забіліють поля, незабаром покриє їх зазимок…
Зазимок, перший сніг! Хортиць ні, полювати в листопаді не із чим; але наступає зима, починається “робота” з гончими. І от знову, як за старих часів, з’їжджаються дрібнопомісні друг до друга, п’ють на останні гроші, цілими днями пропадають у сніжних полях. А ввечері на якому-небудь глухому хуторі далеко світяться в темряві зимової ночі вікна флігеля.
Там, у цьому маленькому флігелі, плавають клуби диму, тускло горять сальні свічі, настроюється гітара…
На сутінки буйний вітер загуляв,
Широка мої ворота розчиняв, –
Починає хто-небудь грудним тенором. Та інші недоладно, прикидаючись, що вони жартують, підхоплюють зі смутним, безнадійним молодецтвом:
Широкі мої ворота розчиняв,
Білим снігом дорогу-дорогу заметав…