ІВАН ДРАЧ СОНАТА ПРОКОФ’ЄВА Любимому І Закрутили, загули, заграли,
Чистим лугом серце повели Вишукані голубі хорали По стежині сизої імли.
Жовтороті полохливі грози Пнулися з оранжевих шкарлуп, І дуби, як чорні важковози, Гупали, всідаючись на круп.
Схід на випас випускає Кирпатого місяця. Грім вигуркує з-за гаю – На хмарі не вміститься.
Другий грім за ним прибрів, Креше кременем з-під брів – гнівно, гонористо, звивисто, барвисто. Поки сльози випали
Та по чарці випили, Йшло сто літ чи сто гон, Йшли крізь сон на стадіон…
Футболісти зморені, І футболки чорні. А лобами куцими, А тупими буцами Розбігаються круто і не м’ячем з розворота, А головою Сократа пробивають ворота.
Воротар прудкий, як муха, Хап філософа за вуха, Прикладається з розгону – Прямо в пельку стадіону Вибиває. Всюди шал.
Ораторія. Хорал. Ill З минувшини йдуть у майбутнє Сократи,
В них небом по вінця налиті сонати, З плечей не сфутболити їхніх голів, У правду людську не забити голів.
Годі, панове, розумом грати… Сократи. Сократи. Музичні Сократи. Хай у вічність стелиться дорога
Золотим шафранним полотном. В мене світла нині, як у бога,- Тонни
Вдарить скерцо висонценим сяйвом, Лихо в лантух зсиплеться пшоном,- І ряхтять мелодії русяво, Мерехтять шафранним полотном. І пружнасті, вимиті грозою,
Вистояні, як баске вино… Я пірнаю в сонце з головою, Щоб дістати у сонаті дно. IV Сонато, візьми мене на крила своїх вогняних мелодій.
Дай мені наточити з скрипкового смичка, дай мені наточити в серце прокоф’евського весняного соку. Дай на мою долю блакитного музичного вітру. Фаготи і валторни, за ваше прокоф’євське здоров’я! V Я люблю його чорні пожежі,
Він чистий, крицевий встає, Мов тригранний багнет телевежі, В розпанахане небо моє.
Він вбиває мене акордами І ультрамариновим мостом, Над полями моїми гордими Креше атомним копитом! VI “Кардинальним здобутком (чи вадою коли хочете) мого життя завжди були пошуки оригінальної, своєї музичної мови.
Я ненавиджу мавпування… ” VII Від твоїх музичних дотиків у небі розквітають зорі. Всі вони – твої рожеві нотні знаки.
З них рониться вишнева пахуча роса. Мої сімнадцятилітні дівчата, звісившись з розчинених вікон, ловлять її пошерхлими вустами. У нецілованих дівчат завжди тріпоче на губах переливчаста зоряна роса твоєї сонати.
Щовечора ти береш мене під руку, а я виношу тобі з серця вишнево-чорні троянди, пересипані сльозами вдячності.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)