Що мені в тих запінених конях? Чом не гасне видіння жахне?! Стародавньої Литви Погоня І батожить, і смужить мене.
Чом мене? Я ж Вітчизни не зрадив, Я ж не зрікся ні краплі Дніпра, Це ж чому і чого вона ради Мою совість в полон забира?!
Розпаношиться ніч петрівчана Чадом розпачу й димом проклять – З пекла ночі до сивого рана Груди люто з Погоні болять.
Може, все, що мене обімшило, – Лесті зашморг, достатку шлея?! Тож мечем харалужним, не шилом Бий мене, щоб отямився я.
Витни гидь мою, вижери жаром, Прокопить, прогрими, протопчи – Під
Є потреба нещадних очищень: Прагнеш бути – буття розіпни. А Погоня все ближче і ближче Десь з безодні душі, з глибини.
Сива збруя. Запінені храпи. Б’ють ломами копит вічний лід. Це б коня мені, і на коня би, І за ними, за ними б услід
Запропасти, пропасти в тих конях – Сам себе хто й коли здожене?! Стародавньої Литви Погоня І батожить, і смужить мене.
1) В старому Вільні на мурі Гострої Брами висічено герб – вояків ва стрімких конях. Герб цей місто отримало ще за часів Великого Князівства Литовського, і зветься він – Литовська Погоня.
Найуславленіший патріотичний вірш Максима Богдановича спонуканий цим гербом.