ІВАН ДРАЧ НІЖ У СОНЦІ (Трагедія) Не отблеск, отблеском рожденный,-
Ты по себе свой край оставь, Твоею песней утвержденный… А. Твардовский
ПРОЛОГ Мої віки слідом за мною ходять: Од вітряків до полиску ракет,
Фотон і Пишна паска великодня, Усе – до лаконічності штиблет. Надії бубнявіють цвітом вишень У сонцем зацілованих садах.
Слова мої! Шикуйтесь сміливіше – Пилюка зір хай шерхне на вустах. Навіщо я? Куди моя дорога? І чи моя тривога проросла
Од сивої печалі Козерога До сивого чорнозему села? Що маю нести в сиві-сині далі?
Пшеничну
Я – переклятий ворогом не тричі (Рубцями ран закутана душа), Дивлюся зорям в мерехтливі вічі, В оранжеве шептання: “Поспішай!” Хрустить повітря вафлями сипкими,
Ковтаю з вітром чорнобривий спів… Яку гіркоту корабель нестиме, Бо я ж не наробивсь, не одкипів!
Збираю я в долоні сині тіні, Прощаюсь із синицею, з Дніпром, Бо в мене не Ньютонове тяжіння,
А галактичне – в безвість напролом. Сковороду зустрів я у трамваї (Блукає він по світу двісті літ). Смушеву скинув і мене питав, Чи можу Сонцю передать
Чоло в старого з жовтої розлуки, Мільйони зморщок пов’ялили вид, Меланхолійні філософські руки
Ціпком тривоги пробують цей світ. Шепоче він: “Ти відлітаєш, сину, На лобі в тебе знак неправоти. Щоб корабель не став за домовину,
Візьми благословення – і лети. Пройдись землею. В серце йди людське ти,
Питай у нього дозволу і права, Бо якорі космічної ракети Вросли в народ – навічно, аж іржаво”.
ПЕРША ЧАСТИНА СЕРЦЕ НАВСТІЖ Божевільна, Врубель і мед
Свій білий плащ накинув я на плечі І сонячне кашне, І дихав мудрістю і сподіванням вечір, І поїзд мчав мене. Гойдались грона хмар і нахилялись в руки, Грибами віяв ліс. Дуби тужили, як дозрілі муки, І місяць тугу ніс. В хиткім промінні прочинились двері – І в віялі дощів Із пляшкою холодної мадери
У чорному плащі Ввійшов. Поставив. Збуджено застиг.
Простят мені. Переливались в смугах світляних Два келихи скляні.
Незнайомий: Я – вічний чорт. І, лай мене й не лай, Я поведу тебе в таку дорогу, Що проклянеш ти свій священний край, І замір свій, і молоду тривогу.
Ти перетрусиш кісточки дідів, Ти корогву розірвеш на онучі І тому, хто тобі так догодив, У чорну пащу кинешся із кручі.
То буде з мукою, з печаллю в сто віків, А нині можна просто, полюбовно.. Іди до нас, до наших трунарів, У наше кодло, вічне і стомовне. Ми кришим душі, цвіт б’ємо морозом.
Нас – чорна ніч, а вас – якийсь мільярд.. Це не погроза. Чого ж ти варт, Як віриш в справу липовую?
Ти ж хлопець свій! Я: Кінчай – вип’ю… За твій упокій!
Ми йшли удвох. Ліси полум’яніли Одспіваним, стухаючим вогнем. Тополь дівочих золотисті стріхи. Тримали сонце над блакитним днем.
Хатки біліли, чепурились стріхи Дівчата в небо пісню понесли. Хлоп’ята колесо котили і для втіхи
Пускали змія між осінніх слив. Мій чорт був у модерному костюмі. Плащ – на руці. Крізь скельця окуляр Він розсипав очиці синьоглумі,
На призьб пекучий непростиглий жар. Тут сива жінка вилетіла з хати: “Ой діточки, коханенькі, сюди Ідіть до мене. Я ж бо; ваша мати.
У мене свято нині. Бригадир Щось загордився. Не вітають люди. Та людям не до мене, боже мій.
Мене лиш цуцик й півничок не гудять, І котик в мене в, і є бджолиний рій, Синочки в мене – всі сьогодні дома. Приїхали. Спасибі їм, спаси… ” Я бачив – бралась попелом солома
Під колір сивої красивої коси. Така печаль бриніла в її зорі, Що дуб од погляду німів і тріпотів. Каміння розсипалося на порох, І я ламав свої шаблюки брів.
Ввійшли у хату. На столі – горілка. Хтось горло мені кліщами здушив: Три ложки, три виделки, три тарілки – І жодної душі.
Собака за столом, і кіт хлебтав драглі, І півень звично сокорів на лаві. “Ой діточки, синочечки малі, Ну, випийте, красавчики ласкаві.- Вона чарки підносила котові, Собаці й півневі – на ймення звала їх.-
Андрієві це буде, це Петрові. А це Ванюші – вистачить на всіх. Ще й гості в нас.
Просіть до столу, діти!” І божевільна у танок пішла. І навіжений, і проклятий вітер Крутив її круг чорного стола.
Три козаки ридали над старою І не могли зійти з кривавих рам. Той під Берліном, той в сніжнім завою Десь під Варшавою, і третій там… Ридали козаки в порожнім домі,
А мати, сива і страшна, пливла Над білим світом по святій соломі. Кругом планети йшла – кругом стола.
“Ой синочки-синочечки, Славні огірочечки, Чубчики-любчики,
Маленькі голубчики. Ходить Гітлер по Вкраїні, Носить жорна при коліні: – Якби вас перетовкти Та од Сталіна втекти. А я сиджу на рядні
Та рахую трудодні. Сюди – кидь, туди – кидь, А ти, старий діду, цить”. Тут двері розчинились. З того віку, І з того світу в хату Врубель вбіг,
Завмер на мить, дивився на каліку, І впав на збитий тугою поріг, І прошептав: “До Третьяковки нині Така печаль долинула відсіль, Що Демон все розкидав на картині, Всіх розігнав, відчувши дикий біль. Його журбу оця печаль зв’ялила,
Від сорому себе він в груди б’є. Горіли фарби, і тріщали крила… Вклоняюсь вам – Страждання ви моє!”
А мати нам у ринку мед давала, Густий осінній захолодий мед. Медове листя за вікном кружляло, Печаллю повиваючи свій лет. “Тож, гості дорогенькі, на дорогу
Візьміть гостинець – ринку ж занесіть”. Я поклонився матері у ноги І диких дум порвав жорстоку сіть. Я сивіти почав у двадцять п’ять Од тої хати, од скорботи тої. Ця мати вміє сина виряджать,
Затужить тонко серцем і рукою. Вона постане, чиста і тривожна, Зіпершись на печаль свою внизу, І дасть мені в космічне бездоріжжя
Мед – доброті і роздумам – сльозу. Похорон голови колгоспу Його несли на жилавих руках, На гніві, на невизрілому смутку,
В кленовій жовто-білій домовині- Сорокалітнього красивого мужчину – Його несли на жилавих руках. А я стояв із невідчепним чортом, А я ішов дорогою з людьми. І гнулися від горя їхні плечі.
Я захлинався музикою суму. Ми шапки вітру одягли із чортом. І слалась листом молода дорога,
Солом’яні брилі хати скидали, І синій жаль світився в їх очах. Жінки ридали, і тини, і коні – І так поволі слалася дорога. Востаннє він піднявся в домовиш, Рукою сперся на ребро гембльоване, В ребро життя втиснув востаннє руку І смерть прокляв очима і губами,
Коли піднявсь востаннє в домовині: “Одну легеню я віддав війні. А вам віддав і серце, й мозок свій, І злість свою, й легеню ту останню, І сивий сум свій, і красу любові, Яку зберіг в страховищі війни.
Ось хата Гапчина, похилена, низька. Я завинив навіки перед нею, Перед її убогістю. Прощай! Мені ти не даси спокою на тім світі,
Вдовина хато, змучена, низька. Прощайте, ферми! Й ви, воли розумні! Й сторожкі коні в траурнім вбранні, І чисте сонце, й люди, й лист кленовий!
І ви, машини, й ти, кринице вірна! Прощай, дорого! Й ви, води розумні! А ти, Бетховене, прости мені за те,
Що я не мав часу прийти до тебе, Що знаю я симфонії полів, Але твоєї жодної не знаю. Прости мені, Бетховене, за це.
І ви, Родени, Моцарти й Ейнштейни, Ходив я часто до людського горя І повертав його очима в сонце. Одним багатий, іншим бідний я. Простіть, Родени, Моцарти й Ейнштейни.
А ти, Степане, п’яний і сьогодні. Прости, що лаяв рідко я тебе. Що в смуток твій я не ввійшов душею, І ти, хмарино сиза, прощавай, Дощем поплачеш по мені сьогодні.
Ми з вами хліб робили, цукор чистий, І рідко ми дивились на красу. Прости, Марино, що не надивився Я на вуста твої і очі сині. Ми з вами хліб робили, цукор чистий”. І він притих.
Хрестами зводивсь цвинтар, І голова ковтнув життя востаннє – Кругом чола кружляв супутник в нього, Утворюючи німб простій людині, Що вмерла, бо хрестами зводивсь цвинтар. Шептало Небо до Землі-сестриці: “Візьми його у себе – славне серце.
Бо скоро я прийматиму у лоно Твоїх синів, коли застане смерть”,- Шептало Небо зверхньо до Землі. І Мефістофель насміхався з мене, І грудку шани кинув на труну я І сивів я. Збирались в небі сльози.
Ридали хмари, кутаючи сонце. І Мефістофель насміхався з мене. Мене хрестили всі хрести довкола, Благословляли люди і дерева, І голова червоною зорею
Мене благословив в дорогу синю. Поля чорніли, як муар, довкола. Невидимі сльози весілля Гей, у коло, подорожні! Чарку їм, бояри!
І кружляли, вирували, гупотіли пари. Хто сміявся-заливався, кого сон завіяв. Молоденький барабанщик булаву посіяв І шукає на долівці. Пахне кропом в хаті. Кукурікають на стінах півні пелехаті.
Вітер голову просуне, візьме руки в боки, Пронесеться з сватом Гнатом вивертом високим. Садівник бере у руки квашені, пахучі, Жовто-сизі, повнощокі, з хвостиком закрученим,
Кум в наливку губи мочить, щось кумі шепоче, Вус вихрястий, попелястий щоку пролоскоче. Молодий – красивий, гордий, зверхньо очі мружить, Сизим соколом вприсядку по долівці кружить.
Дітвора багатоока стукав у шибку До тонкої молодої несуть тоншу скрипку. Сутенів.
Вечоріє. Блакитніють вії. “Ти заграй нам, наша мріє, пісне, Соломіє”. І заграла-затужила, розкрилила крила.
Зразу хрипко, потім скрипка сльози проросила. Скрипка-Соломія: Я – дівчина, я – скрипка тонкостанна.
Я – ніжна ніч у зорянім вінку. У мене тіло з білого туману, Із сонця у хмарнннім сповитку. Я – мерехтлива чорнобрива птиця Із крилами жевріючих світань, Переді мною м’якне синя криця, Бо мука моя сива і свята.
Несу я ніжність у світи жорстокі, її бджолою брала я з століть, Щоб в ці скажені і трагічні роки Коханому хоть хвильку пробриніть. Я хочу дати зоряного сина Тому, що рветься крізь ракетний грім, І докором хай буде ця хвилина
Тому, що зветься судженим моїм. Ви шлюбну постіль стелите грошима, Зірки у вас не сіються з руки.
Даровані золочені зажими П’ють кров душі, як золоті п’явки. А в мене ж тіло з білого туману, Із сонця у хмариннім сповитку. Я – дівчина, я – скрипка тонкостанна. Я – ніжна ніч у зорянім вінку.
Так квилила, так тужила, сльозою росила, Отак крила розкрилила дівчина красива, Аж зірками проростала темно-синя шибка. На столі в риданнях билась тонкостанна скрипка. Українські коні над Парижем
Заслуженому майстрові народної творчості Омелянові Залізняку Цей світ живий витворював не бог, А чоловік з Адамової глини,
Цей світ пофарбувався і просох – Просився в серце зрячої людини. Коти тут ніжились, шугали тут жар-птиці, Із глини ліплені, пропечені вогнем. Жевріли зеленіючі очиці В таких тварин, яких не відав Брем. Я не звертав уваги на коня.
“Дитяча забавка”,- подумалось недбало. Козла дзвінкого тихо з шафи зняв І задививсь на роги небувалі. Я був сліпий – і кінь помстив мені, Коли на нього позирнув я вдруге: Мені він кинув душу в пломені, І трісли неіснуючі попруги.
Зробив він з мене дикий сизий степ, Байдужого жбурнувши літ на триста. І мчала по мені крізь марево густе Орда іржача, буйна і розхристана. Він поводир був, імператор-кінь,
Він бив мене копитами некутими, Щоб десь там через кількасот років Не йшла байдужість в зорі п’ятикутні. Я подивився вдруге. Він мене
Зробив Дніпром, чи то пак Бористеном. Я ждав – він зараз орди прожене Нутром блакитним в розпалі шаленім, А він прийшов і хмари з мене пив.
Вуздечка срібна вилася розгублено. Із-за полинних гіркнучих снопів Лоша він кликав – принца ніжногубого.
Я подивився втретє. І проріс Палацами, халупами й мостами. І Сена бігла по мені навскіс, А в ній купались і дерева й храми. А по мені на скіфському коні І наді мною в строгім неспокою
Пікассо мчав крізь хмари срібляні І голуба притримував рукою… Прости мене, розумний коню мій, За темноту, що з горя попеляста, І поведи крізь цих рядків сувій До свого бога, до творця, до майстра. На тій майстерні не шукай табличок,
А просто йди із серцем під рукою, Де сивий муж із глини коней кличе Й воли в печі ремигають юрбою.
Де по незвичній сум’ятній палітрі Тривога йде з-за дальніх небокраїв: Сидить корова в чорному циліндрі І бомбу ратицями чорними ж тримає.
І скачуть коні через бюрократів В Москву, в Париж – некуто і красиво, Негнуздані і волею багаті, Вкраїну мчать на вицвічених гривах.
Як задні ноги – біля стін Софії, Стрибок – передні на столі в Амаду. А Залізняк щось сумовито мріє Й сіда до нього Вічність на пораду.
А скіфський кінь із мазаної хати Чумацьким Шляхом зорі прогортає… Ну, що ти скажеш, бісе плутуватий, Про хуторянську долю мого краю?! ДРУГА ЧАСТИНА
НІЖ У СОНЦІ Радіограма японських рибалок Ми витягли сіті, на палубу сипали рибу. Тільки сходило сонце, як ми починали улов, І меншали тіні на висрібленій лусці, І сум наш зникав, спалений сонцем і рибою. Ми знову закинули сіті у води надії.
Чекали нас діти голодні й вагітні дружини. Ми витягли сіті, на палубу сипали рибу. Як раптом – спинилися наші тіні.
Ми очі звели на чисте блакитне небо. Попадали ми на палубу, колінами мнучи рибу. І билися разом з нею, і теж задихалися з нею. Ми стали нікчемною рибою, хіба що з ногами й руками.
Спинилося сонце на небі, на небі спинилося сонце. А потім пішло назад і сипало іскри на землю. Сонце пішло на Америку.
Ми били один одного – Мо’, сон навіявся звідкись, і це нам лише наснилось. Та сонце пішло на схід – і ми божеволіли скопом. Ми витягли сіті з води і їх закидали в небо, Щоб сонце зловити – спинити цю золоту і єдину
Рибу неба, рибу предків й нащадків наших. Повідомлення агентства Ассошіейтед пресе (Америка): Слухайте, слухайте всі: Кінець правді, кінець красі.
З мису Канаверал (знай силу нашу) Вчора ракету пустили. А росіяни безсилі. Ех, заварили ж ми кашу – В Сонце всадили ножа. Гітлер би з радості заіржав.
Автомат ракети вдарив ножем Сонцю в палаюче серце,- Ми у всесвітньому герці, Пальму першості ми несем. Ніж Америки в сонячнім серці.
Комуністи безкрилі. Комуністи безсилі Інтерв’ю Хемінгуея кореспондентові Франс Пресс: Кров Сонця спалить все на світі,- Кричить газет лякливий хор.
Так! Це кінець людській кориді. Догралось людство-матадор.
Повідомлення інституту пораненого сонця (Париж) Вчена рада інституту вирішила на своїх численних засіданнях 1. Сонце-це втілення людських прагнень до правди, до краси, до сміливості, до ніжності і т. д.
Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина. 2. Чому Сонце не стоїть на місці?
Бо ж треба зібрати в себе всі прагнення і помисли білих і чорних, жовтих і червоних людей, в ескімосів і полінезійців, в академіків і сміттярів і, крім того, треба ще світити. 3. Чому на Сонці плями? Всяка людська підлість, дим війни і крик вдів споконвіку осідають на Сонці Тому воно так потемнішало
4. Смертельно зранене Сонце стікає полум’яною кров’ю і заливає вогнем всю Америку. Атлантичний океан обмілів уже наполовину. Атомні підводні човни лежать з акулами і китами на суші. Людство гине.
Наші повідомлення йдуть з Парижа, з підземелля. Невідомо, чому Сонце повертається назад. З Москви повідомляють, що кожному комуністові видно ніж неозброєним оком, а ми його не бачимо і в найсильніші телескопи. 5. В Москві створено Комітет порятунку Сонця і Землі: Голова Комітету – Ленін.
В складі Комітету кращі сини всіх віків і народів ЕПІЛОГ Чоло я витирав і мчав сюди,
Бо Сонце з Заходу летіло вже на нас, Як Лев поранений, воно неслось на небі, По хмарах, по зірках і по супутниках, І слід тягнувся золотий, кривавий, Як шлейф печалі і близької смерті. Я двері прочинив, я чув їх голоси.
Навшпиньках я пройшов до них і сів За круглий стіл, кулястий, як планета, Де засідав тривожний комітет. Я витяг ринку меду, подаровану Старечими руками божевільної – Мудрющої праматінки-печалі,
Дихнуло поле медом доброти, Хліб мудрості лежав тут на столі. Я пам’ятаю, Ленін пильно стежив За кожним моїм порухом і поглядом, І він казав, як смертнику, мені: “У Сонці Правди – ніж. Лети туди.
Врятуй планету – Сонце порятуй. Народ недосипав, недоїдав. Ракету ми зробили з хліба й сліз, Із гордості і доброти людської. Це найміцніший сплав – ти долетиш. Назад не вернешся, бо не простиш собі,
Собі – Людині – не простиш за те, Що ти і досі не зробив планету Квітучим садом, а терпиш двобій”. “Ніж у мистецтві”,- бурунив Бетховен.
“В науці чесній ніж!” – Курчатов додавав. І раптом ми почули дикий стогін, І ми поглухли, бо Земля стогнала, Напівобпечена, змордована і сива.
І тільки серцем ми почули стогін: “Рятуйте мене, діти! Годі вам У суперечках убивати роки.
Я ваша мати – з пальмами, калинами, З березами, ялинами. Мене вогонь оголює – Я божеволію!” І стало Сонце в небі, й ми почули Його шептання, вогняне й суворе (Воно спинилось просто над Москвою): “Вмираю, люди! Вийміть клятий ніж!”
Я одягав спорядження і йшов До сизої ракети-домовини. І божевільна мати йшла за мною, І півень йшов, і йшли собака й кіт – її сини, народжені безумством. Вона принесла меду на дорогу.
Встав голова з могили і прощався. Він став землею вже наполовину: “Ти вмреш у небі, в Сонці вмреш, синочку”. І Залізняк приніс мені в дорогу Свого веселого й наївного коня,
Що гривою патлатив і зорив Білком прозріння на пекельне небо. Йшла Соломія-скрипка.
Біля персів Вона тримала зоряного сина. Він годувався молоком прощання І дико й жахно позирав на сонце. А стартовий майдан був величезним серцем, Навстіж одчиненим.
Мене покинув біс. Його ножа підлоти я пізнав У зблідлому пораненому Сонці. Дивилося воно в мої незрадні очі…
Спасибі вам за смуток планетарний, Мої премудрі й нерозумні люди. Спасибі вам за те, що я – ваш брат. Дивіться серцем – спалахну я скоро. А чорний ніж впаде на білі руки
Моєї матері, Коханої моєї Шовковим трауром. На золотім щиті палаючого Сонця Умру я переможцем.
Прощавайте!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)