Я наснився собі не птахом – Цілим птаством собі наснився.
Снилось: ми, птахи, тяжко замкнуті. Снилось: нам, птахам, треба вилетіти. Снилось: ми, птахи, це єдине “я”.
Кружеляв я під склепінням замкнутим, Облітав я всіх птахів навколо, Тобто сам себе я геть облітував І казав собі, як всім птахам:
“Зараз виліт – тож летіти всім До одненького, усьому птаству виліт!”
Шепотів я так на вухо кожному – І орлові, й ластівці, й горобчику, Кожному крилатому ув’язненому, Бо нас люди тяжко ув’язнили І замкнули під тяжким склепінням.
Всі
А сторожа пильно чатувала, Бо людьми була ота сторожа І все знала про в’язницю птахів: “З оцієї вилетять в’язниці, Так у другу попадуть, ще гіршу,
З другої як вилетять, припустимо, Дак у третій крила геть зів’януть. З камери дістатись можна в камеру, А в’язницю на в’язницю гіршу Може птах змінити боротьбою!”
Так нас, птахів, люди научили, І орла, і ластівку, й горобчика, І поживу нам для шлунка кидали, Ми літали, замкнуті, на прив’язі, Під склепінням замкнуті іржавим, Був я птахом, був я птаством
“А летіти треба під склепінням, – Так казав я кожному на вухо: І колібрі, і синиці, й беркуту, – Під склепінням свіжий вітер гонить, Ми не задихнемось тільки так, Крилами хай кожен під склепіння!”
І знялись ми, крилами забили І закрили все іржаве небо Райдугами крил своїх ув’язнених, Пролетіли всі ми над сторожею, У в’язницю другу ми попали:
Знов склепіння чорне та іржаве, Знов сторожа, мудра та єхидна, Нас доймає анекдотом вічним Все про в’язня та про другу камеру: “З камери дістатись можна в камеру. А в’язницю на в’язницю гіршу Може птах змінити боротьбою!”
А сторожа вже і не чатує – В карти смалить та горілку дудлить, Все довіривши машинам мудрим, Навіть кільцювання всього птаства. Ми, птахи, втомились, надломились, Але все летіли над сторожею, Що у птахів звалася людьми.
“Тепер так, – кажу як птах я птаству, Перед третім вильотом кажу, – Мусить кожен птах людину взяти Й вилетіти з нею із в’язниці! Кожен птах на крила по людині! Щоб були порожні всі в’язниці! Щоб ні в’язнів!
Щоб ані сторожі! Щоб вітри іржаві лиш шугали Під іржавим і тяжким склепінням – Адже всім на світі треба неба, Птаству й людству, треба всім небес!”
Оця мудрість у в’язниці третій Мені ледь у голову прийшла, Як все птаство тяжко збунтувалось: – Ми не будем їх нести на волю! – Хай вони тут пропадом пропадуть! – Свого ката та на крила брати: Хай конає в цих іржавих норах!
– Той нам крила різав! – Той нас мучив! – Той нас в люті шори заарканював!
Але врешті всіх умовив я, Бо я сам був норовистим птаством, І людей на крила ми взяли. Горобець ніс товстуна-підлотника, А орел запхнув під хвіст наклепника, Щоб гордливі крила не бруднити, Але всі виносили людей, Що були людьми на мить крилатими, їх з в’язниці вирвавши з корінням.
Ми летіли під самим склепінням, Аж іржа летіла в наші очі, Ми летіли третьою в’язницею І людей тримали, щоб не впали. Дехто з ностальгії за тюрмою Сам зривався з наших крил додолу, Сам летів – просив прощення в гратів, У в’язниці сам просив прощення І в нору занурювавсь як стій.
Але птаство людство геть виносило З третьої іржавої в’язниці. Не було під крилами сторожі Отакої, як у двох в’язницях, А якісь нелюдські люті пристрої Нас стріляли – птахів і людей.
Скільки нас понищили машини! Ми були єдиним людоптаством, Бо у людях крила геть розкрилились, А у птахів олюднились душі – Ми були єдиним людоптаством, Щось гадюче, нице, механічне Нищило наш звільнений політ – Било знизу, виривало крила, Нас роз’єднувало знов і знов На крилатих і на повзунів, На сторожу і на ревних в’язнів. Скільки нас упало і пропало!
Я людиноптаством пролетів І відчув не стелю – синє небо Вдарило у крила синім сяйвом.
Найстрашніше ось, поза тюрмою, Звалище, непотріб, гній і бруд, Що віки в’язниця вивергала, Що тисячоліття буцегарня Наплодила.
Але свіжий вітер! Але синє небо крила пестить!
Птахолюди! Людоптахи! Де ми?!
Летимо в жагучому польоті, Б’ємо в небі вільно, соколино. І чому наснивсь собі я птахом? Цілим птаством чом собі наснився?!
Хай щастить нам, добрі мої люди, Крила мати й не забути всіх.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)