Іван Драч – Смерть Шевченка (уривки)

ІВАН ДРАЧ СМЕРТЬ ШЕВЧЕНКА (Симфонія) (Уривки) ПРОЛОГ Століття – зморшка на чолі Землі:

Всесвітні війни, революцій грози… Дніпро до ніг стежиною проліг І котить славу в сиві верболози. Поет став морем.

Далеч степова, І хмарочоси, й гори – ним залиті. Бунтують хвилі – думи і слова, І сонце генія над ним стоїть в зеніті. Дно глибшає, і береги тікають,

Аж небо рве свою блакить високу, І шторми піняться од краю і до краю, Од Ленінграда до Владивостока. З глибин сердець джерела пружно б’ють І шумувати морю, не вмирати,

Хай ллють

у нього і любов, і лють, Тривожну шану, жовч гірку розплати. Художнику – немає скутих норм.

Він – норма сам, він сам в своєму стилі… У цей столітній і стобальний шторм Я кидаюсь в буремні гори – хвилі. І частина

ВИШНЕВИЙ ЦВІТ І Завірюха стугоніла, вила, А мороз гострив свій білий ніж, А Земля, од ляку задубіла, На вітрах крутилася скоріш.

Щулились дороги, мерзли хмари, В сіру безвість зносило міста, А дуби стругалися на мари, На труну, на віко, на хреста. Петербурзьким шляхом, по коліна

Грузнучи в заметах, боса йшла Зморена, полатана Вкраїна, Муку притуливши до чола. І намисто сипалось під ноги. Ніби кров

змерзалась на льоту.

“Сину, сину”,- слухали дороги Тих ридань метелицю густу. “Може б, сину липового чаю Чи калини, рідному, бува… ” А дорога ген до небокраю – На дорозі мати ледь жива.

Худерляє хуга хуртовинна, Засипає снігом очі вщерть. І біжить до сина Україна

Одганяти знавіснілу смерть. II Цілу ніч надворі виє хуга,

Плаче, деренчить в віконнім склі. Ні дружини, ні дітей, ні друга – Тільки гілка вишні на столі. Телеграма від полтавців.

М’ята. Віє в душу запахущий дим, Та маленька свічка тьмянувата

Тріскає і мружиться над ним. Дві у шафі, що життя досвітять, Ну, а там – світити вже йому

В завірюшних, грозяних століттях, Серцем розпанахувати тьму. Нині вишня бризнула суцвіттям – В пляшці тепла гілочка жива…

Біль пекучий… І вона, самітна, В цвіті вся, як в думах голова. Ліг у ліжко. Віє чи не віє – В заметілях весь життєвий шлях. В свічці ледве дихають надії, І блукають пальці в пелюстках.

V Друге марення З шибки впурхує в кімнату зграя горобців, всідається біля свічки і цвірінчить: Ми – українські горобці,

Як оселедці, в нас чуби, Вкраїнський усміх на лиці, Вкраїнські писки і лоби. Що нам сипнуть, те ми клюєм,

Чолом за ласку віддаєм. Цар нас шугнув, і ми – о страх! – Всі пурхнули по смітниках. То служимо в своїх панів, Як Бог велів і цар велів,

То мостимося до чужих І в урнах порядкуєм в них, А те, що Україна гола,- Нам соромно за наші вола, Ми обминаєм наш смітник – Вже одбуяв козацький вік,- І ми не витвори локальні, Ми навіть інтернаціональні,

Бо як підійметься руїна Й зачервоніє Україна, То нам прийдеться утікати, Щоб крильця не поопікати.

А вдалині, на чужині, А чи в сусідськім бур’яні Ми розпережемось орлами… Цвірінь-цвірінь, ти будеш з нами?

Ти в нас дивись, бо спересердя Ми поклюєм твоє безсмертя… А то престол тобі зів’єм, І епігонством тихо вб’єм,

В труну твою, як ляжеш спати, Ми рідної натрусим м’яти. Що ми свої (хай знає світ!) – Цвірінькнем тихо “Заповіт”… Ти – вічний? Вічні ми, борці,

Ми – всюдисущі горобці! VI Третє марення

Він лежить горілиць і не бачить нічого, Тільки з хрому халяви – глум гидкий, навісний. І підходить один, пружно виструнчив ногу, Став на груди поетові (чи це ява, чи сни?).

І пристукує, і гатить Каблуками кованими – Як би серце розірвати Гострими підковами. Гупотить, тупотить, Тисне, мне, вичовгує – Злісний танець глупоти

В піні вишумовує. Та по грудях, та по серцю, Та по тілі білому.

Крики. Лемент: “Підсип перцю!” В диму очамрілому.

Офіцери ходять колом, Оренбурзький гарнізон,- І, прошитий гострим болем, Захлинається прокльон. Він тужавіє мукою, биті груди розпростує,

Рве сорочку скривавлену – і росте, і росте: І злітає мізерія золотою коростою, Збившись в закутку шинку в павутиння густе. І малі йому зруби, дико валяться стіни, Дах злітає за вітром, та впину нема. І казарми тріщать од лежачої спини,

З ляку в море пірнає пустеля німа. І не встати йому, мов прибитий навіки, Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбург, Хоч здаються струмочками вигнуті ріки І дмушками дитячими посвисти бур.

Він кричить з переляку, бо рука вже на полюсі Маца лисину льоду, а друга внизу. Чорне море пізнала по козацькому голосі І так спрагло голубить подніпрову лозу.

Голова в Петербург вже уперлась – і звідти Сунуть армії, прямо по ньому гудуть,- І танцює імперія, і двигтять динаміти, Щоб дібратись до серця, в поетову лють. А над серцем гопака

Панство з України У червоних чобітках Пробива до спини.

Дави його, слава Богу, Щоб інший боявся, Щоб іти в таку дорогу І не замірявся. Гоп-гоп гопака У червоних чобітках,

У киреях вишневих, У шапочках смушевих… Він лежить горілиць. Гасне свічка поволі.

Люто груди печуть, та нікого нема, І летять на Вкраїну незагоєні болі, Зупиняють їх грати, бо вітчизна – тюрма… VII Голосіння матері України Та до кого ж я літатиму,

Кому в очі заглядатиму, Кому квіти-самоцвіти По долинах розстилатиму?

Відкіль тебе ж викликати? Чи то з рути? Чи то з м’яти?

Чи з глибокої могили, Де барвінки хрест обвили? Які столи застилати? Повні чари наливати,

Та й налити, пригубити, З хрестом цокнутись і пити? Як же тебе шанувати – Цвіт вишневий обсипати А чи жовтий лист кленовий На віночок твій терновий?!

II частина ВИШНЕВИЙ ВІТЕР Вишневий цвіт З вишневих віт

Вишневий вітер Звіває з віт. Йому стелилася дорога незвичайна – Єдина у житті і в смерті теж єдина,

Крізь всі віки, загорнуті у смуток, Крізь всі народи, сиві і весняні,- Кругом землі йти на плечах братів. І до труни з кленового безсмертя

Шекспір підходить з глибини століть І, чорний плащ відкинувши рукою (На грудях заряхтіли діаманти, Мов зорі на небесному чолі), Схилився до землі, поцілував у лоб – Війнулося волосся над труною.

Застиг в мовчанні, вічний, як життя. Війнуло подихом насичених терзань – Рішуче звівся буряний Бетховен. Левиний чуб із чорних блискавок Упав на груди вогняного брата – Вислухав громи в Тарасовій душі.

Стрункий, і чистий, і легкий, мов птах, В устах затисши білий цвіт черешні, Плив на вітрах гарячо-мудрий Пушкін. І полилось волосся кучеряве На мудрі руки сивого борця.

І скинув Гойя вороний циліндр, Поставу згорблену ніс крізь тривожні хмари З совою на широкому плечі.

У кожного рукав пов’язаний хустиною З яскравим українським вишиттям. Взяли на плечі дорогу труну. Вишневий цвіт

З вишневих віт. Вишневий вітер Звіває з віт. І замість свічки палахтіло сонце… Вишневий плід

Здивує світ, Всміхнеться сонцю На крилах літ В Тарасових натруджених руках. І доки світ

У плині літ – Вишневий вітер, Вишневий цвіт. У кругосвітній похорон пішли, Щоб зупинитись на горі Чернечій.

Йшла вперше Україна по дорозі У глибину епох і вічних зльотів – Йшла за труною сина і пророка. За нею по безсмертному шляху Ішли хохли, русини, малороси, Щоб зватись українцями віднині.

Вишневий цвіт З вишневих віт Вишневий вітер

Звіває з віт. Літали ластівки й снували за собою Години й дні, журбою перевиті. А з купола захмарених небес Глибинний реквієм схилявся до землі, І очі смутку зазирали в душу – Йшла Україна в глибину століть

З народами весняними і сивими Плече в плече в незвідані краї. Вишневий плід Здивує світ,

Всміхнеться сонцю На крилах віт. Гора Чернеча стала на коліна, Взяла труну безсмертну в чисте лоно, І вічність тополина стала поруч,

Вишнева весняна пора. Летять стежини до Дніпра, Летять хмарки, летять дороги,

Зібгавши куряву під ноги. Летять студенти і монахи, Летять мундири і папахи, Летять солом’яні брилі, Летять кленові костилі,

Летять берлини і підводи, Летять віки. Летять народи. Вишневий вітер на землі. Вишневі думи на чолі.

І доки світ У плині літ – Вишневий вітер, Вишневий цвіт.