Антонич Богдан-Ігор Васильович Зелена елегія

Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито. Нині вже інший є світ, може, зісталось клейно. Іноді вийму старий, запорошений з віршами зшиток, замкнений в шафі від літ.

Так, це було вже давно.

Наша гімназ’я стояла на схилі малого узгір’я, жовта дорога вела просто до річки униз. В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір’я: всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.

В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та тяжко схилили руді, гонтові, темні чуби. Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита, скривлений

з віку й біди – комин, мов бляха труби.

Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив, гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний Хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив, разом із кригами ніс перші дітвацьки ще сни.

Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд, пліт із широких делин, кілька зелених смерек, С’юксів ватага малих у завзятім розігріта бої, тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.

Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі, сонця усмішка рясна рідко впадала углиб. Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі, в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб.

Під

абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти. Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

Пташка співала мальована на паперовій тапеті. Тихо проходив тут день кроками сірих годин. Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті, а на підлогу зі жмень вилетів сон не один.

Понад дахами – хмарин розіп’ята муслінова верша, провесна, таловина, шуми далеких сосон. Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша; спомин – роса весняна, щастя забутого сон.

Вечором місяць – на стелі неба завішена лампа. Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін. Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав, жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін.

І кучерявилась просива курява над половими міддю стрічками доріг, що відлітали до гір. Спомин тих днів, мов джерельна вода, не раз душу вже вимив, вчора, тепер і торік був як потіха й докір.

Час проминув молодечих пригод, і змаганнів, і бесід. Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин. Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт, кожного правда одна, правда зелених хвилин.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Антонич Богдан-Ігор Васильович Зелена елегія