Антонич Богдан-Ігор Васильович Концерт

Горлянки соловейків плещуть, мов гобої, У димі пахощів, в чаду лілейних куряв, Аж спів змінився в запах, мов за ворожбою, Розплився в квітний пил. Це тільки увертюра.

На солов’їне гасло дружні перемови Усіх музичнодзьобих ста племен пташиних, І ллється звук на звук, лиш у зозуль прамові Прадавній корінь “ку” у горде соло лине.

Самці й самички у зальотах і докорах, В цівках пташиних горл, мов шорох срібних зерен. У відповідь сп’янілим до нестями хором Спалахує червоним співом квіття терен.

Мов бризки піни з зір, ряба оркестра

квітів, Немов на лезо лезом, піснею за пісню На поклик відповіла, аж збудився вітер І вимотався з тиші, де йому затісно.

І ширшає концерт. Шалені перегуки Здіймає квіття хор у барв грайливій піні, І ніч – блакитний фільтр зміняє барви в звуки, Музики кип’яток наливши в лійку сині.

Із звуку в звук, з клітини у клітину, з шуму Ядра одного в шум рясний рослинних хорів Електрика натхнення ллється змінним струмом, Билини тонів вигинаючи угору.

Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців, Кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйно Окріп мелодії вливається по вінця, Кущами піни й полум’я розцвівши буйно.

І

спів росте, мов повінь. Від землі по зорі Переливається від краю аж до краю. Та чуйте: ще зростає вшир і вгору, Коріння ста дубів – підземні ліри грають.

Тут б’є, із надр прорвавшись, джерело похмілля, Як вітру стовп, знялась музика звідси, І змії, мов смички, сичать на струнах зілля, Їм труби пнів із уст землі дають глибокий відзив.

Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг, Заник, змінився в млу, а може, в квіття віддих, Та не дають його шукати в рвійних трелях Розприслі соловейки – і не видно сліду.

Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги, Солодке і п’янке знесилля морщить жили, І скручуються звуки в світла смуги, В птах очі сплющені від розкоші знесили.

Низькі октави – чорність і червоність всуміш Проходять в синь і зелень – два струнки акорди. Високе “е” на скрипці з молодого шуму У сніжність фляжолетів, що, мов холод, горді.

І зорі – діри в флейті ночі, що проваллям Розкрилась над землею, наче срібний розпач, Почули дотик майстра й пальці флейту палять, І флейта палиться, мов квіт, струнка і проста.

Сплелися зорі, птахи, вітер і рослини В один клубок клітин, в нерозпутане клоччя, І лиш музика, мов потоп, усе поглине, Як вир, втягає в дно всі первні дня і ночі.

Надлюдські справи це, нелюдські квітів льоти, Празелень звуків, флейт прамова, дно натхнення. Невидний і нечутний чийсь незнаний дотик І трав, мов струн поземних, супровід зелений.

Для розуму зачинені, невидні двері Відчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний. Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первні Речей і дій, музика суті, дно незглибне.

Хто пише квітам ноти, хто ключами в’яже В мелодію розприслі барви, краплі, шуми? Хто квіття зміст і розпач зір плете в пасажі, Аж лігатурами спливає співу струмінь?

Пейзаж мелодії мальований в атласі, Музики башта обросла акордів хмелем, Щаблі драбини гам поламані у басі, Спалахують щомить короткі ритурнелі.

Нашарування звуків, краєвиди співу, Тераса на терасі, зорі тхнуть морозом. Не клич натхнення! Ніч брову зламає сиву, А те, що звуть мистецтвом, творять шал і розум.

Не клич, не клич небачно імені натхнення, Бо ось воно, як вітер, що звільнився з неба І втік за межі простору у струм заземний. На смугах п’яти ліній кільця нот – муз гребінь.

А я вже віддиху зловити більш не можу І падаю, мов пень, у ями й вири гімнів. Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок, Коли в таріль землі тарелем сонця гримне.

14 квітня 1936.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)
Антонич Богдан-Ігор Васильович Концерт