Антонич Богдан-Ігор Васильович Дзвінкова пані

В’їжджає віз на третю греблю ночі. Хто нас, вітре, кличе? Чи скоро вийде нам назустріч білий схід, мов олень з бору?

І ти для мене дивний, і я сам для себе таємничий. Мій віз, мов птах, два крила куряви здіймає з вітром поруч.

Дай карти, пані квітня, карти дай і ворожи з долоні! Я їду в радість дня, я їду в смуток ночі, чуєш, серце? Ех, ти не чуєш, ні! Тож граймо в карти!

Заколиш на лоні Бездонної весни! Сип вітер в сни і зорі сип, мов скельця!

Тож граймо в темні карти долі! Хай це, може, карти смерті. Приходь, струнка княгине, дзвінко й розсуди

мене і вітер! Нас двох сьогодні забагато. І обидва ми уперті. Хвилину дай, хвилину дай!

Дарма при зорях пальці гріти.

Мій дім за третьою зорею. В ньому жде мене кохана. Заходить ніч увита з клоччя сну, що від проміння тонше, Зір цвяхами прибита до землі, де плещуть аж до рана Останні солов’ї, що миють крила у сходячім сонці.

В зорі рожевих пальцях карта смутку затремтить і в’яне. Хвилину дай п’яніти! Впитись дай собою до нестями, А карту смутку – карту злу в криницю вкинь, рожева пані, І віз мій поведи горою понад всі зрадливі ями!

Долина третіх півнів. Ранній плюскіт щиглів у блакиті. Роса на сивих квітах – поволока з золотого клею.

Із пелюсток долонь летять слова у молодість сповиті; Кохана, вітер, пані дзвінкова і дім, що за зорею.

13 лютня 1936.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Антонич Богдан-Ігор Васильович Дзвінкова пані