Ще як був Азов турецькою столицею, там стояло багато війська. От козаки і схотіли взять його. Отаман і каже: – Знаєте, братці, що? Силою, може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а характерством та хитрощами візьмемо скоріше.
Поробили козаки вози, поклали ружжя, понаряджались самі чумаками, а отаман – купцем, і махнули. Як стали уже під’їжджать близько до Азова, взяли тоді поховали в вози по сім, по десять або і більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда. В’їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вподовж улицями. От найбагатший
– Продаємо, – кажуть, – товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорнії соболі. – Ну, – каже, – підождіть до ранку, я ввесь товар закуплю сам. – Добре, – кажуть.
Полягали турки спать. Як повилазили тоді “куниці”, “лисиці” і “чорнії соболі” з возів, як метнулись по городу, так і пішов він димом. Турки схватились тушить, коли тут і палять, і ріжуть; вони тоді – хода, навтіки.
До сонця орда убралась к бісовій матері в Туреччину, а козакам достався город і все добро. Так колись покійні діди і прадіди розказували, так оце і я вам кажу.