Були собі чоловік і жінка і мали четверо дітей. Жили вони з риболовлі. Якось чоловік застудився і помер. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей.
Та незабаром і вона застудилася і злягла хвора. Лежить у постелі, а дітей і немає чим годувати. Вже й у неї пересохло в горлі, мовила тихо до дітей: – Діточки, діточки, подайте мені води. Бо не дам собі ради, щоб підвестися самій, а пити так хочеться.
– Нема в хаті води, – одказують діти. – Візьміть глечик, – каже мати, – підіть до річки та й наберіть води. Одізвався старший хлопець: –
Мати до дочки: – Піди, доню, принеси мені води. – Я не маю хустки завинутися. Нехай іде менший. Просить мати меншого сина: – Піди, Івасику, принеси мені водички.
– Я не маю в що вдягнутися, – одказує той. Так ніхто і не приніс хворій матері води. Пішли діти надвір, граються, а мати в хаті ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір’ям. А найменший хлопчина саме вбіг у хату, бачить – мати вже стає зозулею, став гукать до брата і сестрички: – Наша мати стає зозулькою, хоче одлетіти од нас.
Скоренько біжімо по воду для неї. Схватили діти хто що: глечик, кружечку, відро.
Ку-ку, ку-ку… І стала одлітати. А діти за нею бігли, бігли, збиваючи по грудах ноги до крові. І до цих пір у лісах, на полянах стелиться мох з червоними краплинами: то, кажуть, ті краплини крові, що стікали отоді з ніг дитячих.
А мати назавжди одцуралася рідних дітей і донині літає зозулею.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)