Розкрийте образ Ярослава Мудрого. Як через образ подається проблема влади й людини?
П. Загребельний показує Ярослава Мудрого ще з дитинства, який ріс, ніби вовченя, був упертим, а в дорослому житті цілеспрямованим: “Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі – і в зненависті, в любові, та навіть у дріб’язку”.
Особливо автор наголошує, що Ярославові нічого в житті не давалося просто. І подолання комплексу неповноцінності, і шлях до влади, і бажання бути завжди на виду – усе це мало якусь внутрішню силу. А особисте
Загребельний показує свого героя як звичайну людину, яка має слабкості, недоліки; часом Ярослав Мудрий був жорстоким, самовпевненим, для нього був “раніш закон, а потім благодать”. Як бачимо, він не ідеальний. П. Загребельний у змалюванні Ярослава знайшов добру міру поєднання “державно-історичного” та “людського”…
Від обмеженої князівської демократичності Ярослав приходить до абсолютної самотності.
І водночас П. Загребельний показує, що ніщо людське не було чужим для Ярослава: “… Жив останні місяці в душевному сум’ятті, відчував розтерзаність в серці”. Бо вирішив війною йти супроти батька.
Бо Забава, це його “приголомшливе чудо”, відкрила йому такі джерела ніжності, краси й не скованої умовностями гідності, що хвилями затьмарювала його честолюбні заміри. Та князівство стало на заваді людяності Ярослава, який любив свою землю, особливо гостро відчуваючи пору “… занурення пущі в зимовий сон”, однак не хотів і боявся бачити на ній скупчених в одне ратаїв, уважаючи, що всілякі там хлібороби, як і ковалі та кожум’яки, не здатні думати, а тим більше – творити державу. Уже будучи великим князем київським, міркував: “Простий люд байдужий до влади. Вона йому ні до чого.
Він би й державної гідності та незалежності не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний князеві. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та наїдки, а люди хай дякують князеві. Повчати їх про це денно і нощно”. І добре розумів, що закляте коло самотності оточує правителя, “… тільки підлабузник вповзає туди на череві”.
Хіба не муки це людини, що створила могутню державу, разом із воями Русі розбивала її ворогів, відбудовувала городи и церкви, одкривала житниці для голодних, заохочувала до освіти, але пісень усе одно в народі про неї не складали!
Надолужуючи відсутність хвалебних пісень, задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі: у його незвичайному соборі він хотів знайти примирення нового чужого зі старим своїм, подолати роздвоєність, яка мучила його протягом багатьох років.
У дискусії зі святим язичником князь уперто відстоює нову віру, яка виводить Русь у широкий світ. Але в той же час розуміє, що заради християнства було нищено й плюндровано душі свого народу. “Може, в піснях і віруваннях давньої Русі,- міркував Ярослав при спогляданні собору й народу, що клопотався біля нього,- ховалася та чистота й міць, яка мала прийти на зміну тому світові, що на його березі конала, мов здихаюче чудо-юдо, Візантія? І, може, помилився князь Володимир, а за ним ще тяжче помилився він, Ярослав, переймаючи від Візантії те, що, видавалося, приносило їй могуття, а насправді ж обіцяло лиш загибель?”. Та згодом відкидає цю думку заради, як він гадає, вищих інтересів: “Невлаштованість людська його мало обходила. Дбав і не за себе – за державу”. Але Павло Загребельний не поставив тут крапки.
Логіка характеру, соціальна його реальність привела автора до розуміння, що Ярослав, зрештою, повинен був перед помазанням на кесаря заперечити цю думку й визнати: “Зберігаючи державу, зберіг себе”. Якщо князеві спочатку гадалося, що держава над усе, то кесареві годилося думати, як і всім монархам, що він – це держава. Досягнувши безмежної влади, Ярослав став самотнім, душа його перетворилася на пустку. Могуття влади не могло приборкати прагнення людей до волі, що и довела втечею дочка Забави, на яку він нацькував вірних псів своєї держави.
Не випадково роман завершується, як і початок розділу про Сивоока, у романтичному стилі, де фольклорно-біблійна узагальненість з повторенням приєднального “і”, на противагу пишноті и подробицям опису покладання вінця на голову князеві, створює урочистий гімн безсмертю тих, хто в єдності з народом творить дива: почалася погоня по всіх усюдах, по всій землі. І втікала Ярослава полями, лісами, крилася в пущах і на болотах. І не наздогнали. Втекла. Заховалася між людьми. Народила сина від Сивоока. І син його – серед нас.
Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)