Драч І. Ф. Крила: Поезії / Худож.-оформлювач Л. Д. Киркач. – Харків: Фоліо, 2001. – 75 с. – (Українська поезія XX ст.).
Закочувалось за вечірній пруг Тичинине золотооке сонце. Він ще не знав про це, а вже Вона ходила Навшпиньках по його кімнаті-хаті, І до книжок принюхувалась ласо, І вже косу поставила на покуті, Ледь брязнувши, ледь хряпнувши кіссям. Він ще не знав про це, а вже Вона чигала На душу ніжнотонну, сонцетканну І мітила йому кіссям в міжбрів’я, Аж тамувала віддих, щоб не схибити.
Закочувалось за вечірній пруг Тичинине золотооке сонце,
Чому так прагнеться побігти в його долю – В його єдину стокрилату долю – І лиш добро пустити в її крила, А зло одринути, одкинути, знебути?! Про винятковість йшлось, про геніальність, Як про пилок метелика, як про меди бджоли Та ще про струни арфи, що єдині. Коса ударила по арфі – струни вмерли, Заплющилися карі очі в арфи, І він лежав до арфи головою, А в узголів’ї арфа безголова. Як закотилось за вечірній пруг Тичинине золотооке сонце, На серце впала божевільна тиша, Ви чуєте, як всюди дзвонить тиша, Як без Тичини тиша громом вибухає!
Яка на світі тиша без Тичини!.