Табу (полінез. “many”) – заборонене слово на підставі релігійних, моральних, політичних та ін. чинників. З погляду теорії психоаналізу – витіснені у підсвідомість людські інстинкти, які призводять до неврозів. Т. має давню, від архаїчних часів, традицію, коли певний тотем задля запобігання можливої кари з його боку не називався своїм іменем, скажімо, ведмідь.
Цей же принцип спостерігається у драмі Лесі Українки “Лісова пісня”, де постають персонажі (“Той, що греблі рве”, “Той, що в скалі сидить”, наділені табуйованими
Той, що легкість дав сарні,
А бджолам квіти золоті
І кігті сталені для рися,
Слова співучі дав мені (Б.-І. Антонин).
Т. поширюється також за тоталітарних режимів, спонукаючи митців до “езопівської мови” (Юрій Клен: “Лягає велетенська тінь / низької постаті у кепі / на простір царських володінь”). У такому аспекті написано чимало поезій В. Симоненка, зокрема “Брама замку Стюртів”, де вгадується справжня комуністична дійсність:
Дикими, незнаними речами
Марить брама у тривожнім сні,
Де сторожа брязкає ключами
І скриплять ворота захисні.
Привиди з кривавими мечами,
У накидках чорних, ніби ніч.
Граються безформними м’ячами –
Головами, знесеними з пліч.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)