В “Поясненні”, надрукованому в “Сучаснику” у відповідь на обвинувачення його з перебільшенні заслуг Барклая де Толли й у применшенні значення Кутузова, Пушкін писала: “Мінута, коли Барклай примушений був поступитися начальство над військами, була радісна для Росії, але проте важка для його стоїчного серця. Його відступ, що нині є ясною й необхідною дією, здавалося зовсім не таким: не тільки нарікав народ запеклий і обурений, але навіть досвідчені воїни гірко дорікали його й майже в очі називали зрадником. Барклай, що не вселяє
Стоїчна твердість Барклая була близька й зрозуміла самому Пушкіну, що відбилося на завзятому прагненні поета дати цьому моменту найбільш глибоке, повне й точне словесне вираження:
Непроникний для погляду чорни дикої,
У молчаньи йшов один ти з мыслню великої.
И в ім’я твоєму звук далекої не взлюбя,
Своїми лементами переслідуючи тебе
Народ,
Лаявся над твоєї священної сединою.
И довго, укріплений здатної убежденьем.
Ти був неколебим перед загальним заблужденьем.
Глибоко особистий характер всіх цих моментів виявляється й прямою відповідністю їх із завершальною строфою вірша Я пам’ятник собі спорудив нерукотвориый, де ще більш прямо й відкрито поставлений та ж проблема незрозумілого сучасниками генія, твердо й равнодушно переносить образи й наклеп:
Веленью божию, про муза, будь слухняна,
Образи не страшачись, не вимагаючи вінця,
Хвалу й наклеп приемли равнодушно,
И не оспоривай дурня.
Щодо цього примітний вірш “…Знову я відвідав” (1835) – одне з найвищих досягнень пушкінської лірики тридцятих років, що цілком виростало з важких переживань Пушкіна останнього років його життя. Осінь 1835 року була особливо важкої для Пушкіна. Домашні обставини його були винятково складні в цей час.
На початку вересня він виїхав у Михайловское для роботи. 25 вересня він пише дружині: “У Михайлівськім знайшов я всі по-старому, крім того, що немає вуж у ньому няньки моєї, і що біля знайомих старих сосон піднялася під час моєї відсутності молода, соснова сім’я, на яку прикро мені дивитися, як іноді прикро мені бачити молодих кавалергардів на балах, на яких уже не танцюю. Але робити нема чого; всі навкруги мене говорить, що я старію”.
У Михайлівський Пушкіна обступили його перебуванні тут десять років тому. “Як подумаю,- писав він трохи пізніше П. А. Осипой,- що вже 10 років протекло із часу цього нещасного збурювання, мені здається, що всі я бачив у сні.
Скільки подій, скільки змін у всьому, починаючи
З моїх власних думок,
Мого положення й проч., і проч.”
Із всіх цих думок,_ спогадів і настроїв народжувалися рядки вірша:
Я відвідав
Той куточок землі, де я провів
Вигнанцем два роки непомітних.
Уж десять років пішло з тих пор – і багато
Перемінилося в житті для мене,
И самому, покірний загальному закону,
Перемінився я…
И в відповідності зі своїми думками про вічну красу життя, про зміну поколінні, як про неодмінну умову розвитку життя, і про незначність кожного із цих поколінь перед особою вічного, всеосяжного життя Пушкін завершувала вірш гарячим вітанням цієї вічно розвивається й вічно, що обновляється життя:
Здраствуй, плем’я Младое, незнайоме! не я Побачу твій могутній пізній” вік, Коли переростеш моїх знакомцев И стару главу їх заслониш Від очей перехожого. Але нехай мій анук Почує ваш приветный шум, коли, Із приятельської бесіди вертаючись, Веселих і приємних думок повний, Пройде він повз вас у мороці ночі И про мене згадає.
Лірика Пушкіна тридцятих років особливо цікава прагненням поета відбивати у своїй ліричній Творчості всю складність об’єктивного миру. У зв’язку із цим намечаются серйозні зрушення й у жанровій структурі, усе більше й більше приближающейся до оповідальної форми. Форма оповідання стає одним з основних жанрів пушкінської лірики, надаючи поетові широкі можливості включення в сферу ліричної творчості моментів історичного, загальнокультурного й загальнолюдського характеру.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)