Рідний звичай старовини в поетиці Пушкіна

Початку волі увесь час підтримувалися й підігрівалися, з якої сторони не подивитися. Кавказ – це боротьба горців за волю. Бессарабія – це, часто майже наочна, діяльність членів таємних суспільств або людей, близько до них що розташовувалися:: насамперед В. Раєвський, М. Орлів, К. Мисливців…

Те ж – Україна (Каменка). “Хоча Пушкін,- писав П. А. В’яземський,- і не належав до змовии, що приятелі таїли від нього, але він жив і розжарювався в цій пекучій і вулканічній атмосфері”.

А, крім того, росіянин південь – це максимальна

наближеність до самих гарячих крапок європейського півдня: ще досить далеко революційна Іспанія, але багато ближче зі своїм рухом карбонаріїв Неаполь і вже зовсім під боком грецьке повстання. Європейський південь кипить, вирує, хвилюється. І виходить, хвилює, розбурхує, спонукує. До того ж південний порт Одеса – місце, куди надходять не тільки безмитні товари, але й нецензурованные іноземні газети.

И в той же час Пушкін, будучи на півдні так вільний, як ніколи до цього, був там так само невільний, як ніколи до цього. Він – фактично єдиний політичний засланець у цілій країні. Може вільно їздити, але в строго відведених

межах. Клітка велика, але вона все-таки – клітка. І він – в’язень. Будь-які спроби домогтися можливості побувати, не говорячи вже про закордон,- у столицях, хоча б у відпустці, безуспішні.

Ніколи більше, як у молодості, не виявилося в Пушкіна з такою силою настільки гостре відчуття волі й настільки гостра свідомість неможливості її. Потрібно було випробувати величезну иол-ноту вільності, вкусить від її, щоб відчути й зрозуміти, її несбыточность, постійно переживати жагучий порив до неї й вічну незадоволеність, драматично сприймаючи й переживаючи будь-які обмеження. Звідси два постійних на півдні й стійко зв’язані образи: птаха й клітки.

* У чужині свято спостерігаю

* Рідний звичай старовини:

* На волю пташку випускаю

* При світлої святі весни.

* Я став доступний утешенью;

* За що на бога мені нарікати,

* Коли хоч одному створінню

* Я міг волю даровать!

* (“Пташка”)

Цікаво один збіг образів. П. Долгоруков ще раніше у своєї щоденнику записав: “Пушкін говіє разом з нами (тобто із чиновниками канцелярії Инз’ова, які зобов’язані були поститися.- Н. С). По закінченні заутрені намісник оголосив йому волю (Пушкін перебував під домашнім арештом:.- Н. С), і він, як пташка із клітки, пурхнув з генеральського кабінету на вулицю… до Мабуть, у всьому вигляді молодого Пушкіна виникала мінутами така безпосередність і сила пориву, що вподібнювала його пгице.

Посилаючи “Пташку” Н. И. Гнєдичу в Ч1ае 1823 року, Пушкін писав: ” чиЗнаєте ви зворушливий звичай російського мужика у світле Воскресіння випускати на волга пташку? от вам вірші на це”. Але вірші писалися не тільки на це. Зворушливий сюжет звільнення пташки супроводжувався драматичною історією укладеного молодого орла, а образ клітки, що розгорнула, – образом темниці, що замкнула:

* Сиджу за гратами в темниці сирої.

* Вигодуваний у неволі орел молодий,

* Мокнув смутний товариш, махаючи крилом,

* Криваву їжу клює рік вікном…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Рідний звичай старовини в поетиці Пушкіна