Трилогія створювалася протягом майже цілого десятиліття, і внутрішня її концепція мінялася. У першому романі – “Знедолений” (пізніше друкувався під заголовком “Смерть богів (Юліан Відступник)”) – Мережковский звертається до епохи імператора Юліана (IV століття), питавшегося відродити язичество й знищити перемігше його християнство. У період створення роману Мережковский захоплювався антихристиянськими ідеями Ф. Ницше, під впливом якого відродження язичества з’являється як торжество “веселия життя”, земних радостей
Друга частина трилогії – роман “Воскреслі боги (Леонардо да Вінчі)” – була звернена до епохи Відродження, коли відбувається нове відкриття античності, і статуї язичеських богів знову воскреють уже як твору мистецтва. У цьому романі конфронтуючі один одному язичеські й християнські ідеали розглядаються як дві рівноправні, але непримиренні правди. Звідси подвійність, що здобувають всі починання Леонардо в зображенні Мережковского. У третій частині трилогії, романі “Петро й Олексій”, тема протистояння християнства і язичества не є головної, вона виникає
Головна антитеза роману стала заголовком всієї трилогії: Христос і Антихрист. Про напрямок, у якому еволюціонував первісний задум, Мережковский писав: “Коли я починав трилогію “Христос і Антихрист”, мені здавалося, що існують дві правди: християнство – правда про небо і язичество – правда про землю, і в майбутньому з’єднання цих двох правд – повнота релігійної істини. Але, кінчаючи, я вже знав, що з’єднання Христа з Антихристом – блюзнірська неправда; я знав, що обидві правди – про небо й про землю – уже з’єднані в Христі Ісусі…”
П. у зображенні Мережковского з’являється як носій антинаціональних державних устремлінь, що направляють Росію по внутрішньо далекому їй шляхи. Бюрократична держава, що створює він самими варварськими методами, з його “протиприродною” столицею, будується на костях людей. Це диявольська мара, про яке пророчествует царівна Марфа Олексіївна: “Петербургу бути пусту”.
П. не тільки розпусник, п’яниця й сквернослов, але й гонитель російської церкви, убивця стрільців, що брав участь у катуваннях власного сина. Зображуючи П., Мережковский, слідом за розкольниками, наділяє його рисами апокалиптического антихриста. Щирими носіями християнських ідей виступають у романі розкольники-старообрядники, що відчувають діяльність П. як глибоко ворожу, що мріють посадити на російський трон царевича Олексія й відродити з його допомогою споконвічні російські звичаї, повернувши столицю Вмоскву.
П. протистоїть царевич Олексій, до якого як до останньої надії тягнуться всі захисники самобутності, не приймаючі петровских реформ, і якому явно симпатизує простий люд. У конфлікті П. і Олексія симпатії Мережковского на стороні нехай слабкого й безвладного, але все-таки набагато більше людяного Олексія. У сцені вбивства сина П. чутні відзвуки євангельського міфу про сина, принесеному Богом-батьком у жертву миру. Учинки П. здобувають тим самим деяке виправдання.
У більше пізній публіцистиці Мережковский високо оцінював значення петровских реформ. У статті “Тепер або ніколи” (1905) він називав “релігійним подвигом” П. те, що він “погодився прийняти на себе страшну тінь Звіра, тінь Антихриста”.
Роман насичений безліччю достовірних історичних і побутових подробиць. Але, незважаючи на це, П. у зображенні Мережковского скоріше схема, наділена деякими авторськими думками, чим живий історичний характер російського пануючи
В 1920 році на матеріалі роману Мережковский написав п’єсу “Царевич Олексій”, що у режисурі й оформленні А. Н. Бенуа йшла на сцені Великого Драматичного Театру в Петрограді. Роль царевича Олексія грав Н. Ф. Ченців
Герой декількох добутків А. Н. Толстого: оповідання “День Петра” (1918), п’єси “На дибі” (1929, 2-я ред. під назв. “Петро I” – 1934, 3-я ред.- 1938), історичного роману “Петро Перший” (1-я кн.- 1929-1930, 2-я – 1933-1934, 3-я, неоконч.,- 1944-1945), а також кіносценарію (1937-1939, у співавторстві з режисером В. М. Петровим). Образ П. у про “веденнях Толстого одержав різні тлумачення, обумовлені як часом їхнього написання, так і жанровими особливостями, різними для героїв епічного сюжету й драматичної фабули. Проте загальна тенденція в трактуванні особистості Петра залишалося незмінної
Вона складалася в письменника під впливом історичних творів С. М. Соловйова (“Публічні читання про Петра Великому”, 1872, і інші роботи) з їхнім образом “народного царя”, покликаного здійснити велика справа перетворення Росії, що персоніфікує собою ідею сильної самодержавної влади, що розуміє як явище внесословное й надкласове. Товстому безумовно близький пушкінський образ Петра, героя Полтави, воздвигшего “у громадянстві північної держави величезний пам’ятник собі”. У зображенні Толстого П. не має нічого загального з “царем-антихристом”, яким його показав Мережковский. А от вороги справи Петрова – явні слуги антихриста, що творять “чорні меси”, що страшаться світанку Русі
У п’єсі “На дибі” П. показаний як особистість виняткова й трагічна. Це, по вираженню Б. В. Алперса, Гулливер, що потрапило в країну ліліпутів. Він – єдиний носій перетворюючої волі, приречений на самітність, оточена зрадництвом і зрадою. Поки П. сильний, всі йому підвладно.
Буквально по помаху руки споруджується місто й створюється флот. Але тільки сили залишають П., і все повстає проти нього. У фіналі вмираючий імператор бачить, як бура розбиває в тріски побудований їм флот, а море, що заюшило, затопляє споруджений имград.
У романі Толстого, хронологія якого охоплює період з 1682 по 1704 р., від смерті пануючи Федора Олексійовича й вінчання на царство Івана й Петра до узяття Нарви, образ П. придбав більшу історичну об’єктивність, хоча й втратився трагічного складового героя п’єси. П. зіштовхується з опозицією, придушує заколоти, бореться з ордами ворогів, але його історичний виграш визначений
(1 votes, average: 5.00 out of 5)