Альоша Карамазов – герой роману Ф. М. Достоєвського “Брати Карамазови” (1878-1880), третій син Федора Павловича Карамазова, брат Івана Карамазова, Дмитра Карамазова і Смердякова. До моменту початку подій роману А. К. виповнилося двадцять років. Це був “ставний, червонощокий, зі світлим поглядом, пашить здоров’ям подр стік.
Він був у той час навіть дуже гарний собою, стрункий, середньовисокі зростання, темно-русявий, із правильною, хоча кілька подовженим овалом особи, з блискучими темно-сірими широко розставленими очима, дуже задумливий
Перші три місяці після її смерті А. К. провів під наглядом слуги Григорія, потім разом з братом Іваном був узятий на виховання колишньої добродійником Софії Іванівни генеральшею Ворох-вої, а після її смерті потрапив у будинок предводителя дворянства Юхима Петровича Полєнова, де “його рішуче вважали за рідне дитя”. Навчався в губернській гімназії, але за рік до закінчення курсу повернувся в рідне місто Скотопрігоньевск і раптом оголосив, “що хоче вступити в монастир і що ченці готові допустити його послушником”.
Оголошений у передмові “Від автора” головним героєм, А. К. тим не менш грає дуже скромну роль в інтризі роману, будучи головним чином конфідентом основних дійових осіб, їх втіленої в людський вигляд совістю. Такий стан свого героя Достоєвський пояснює тим, що його задум передбачає два романи: “Головний роман другий – це діяльність мого героя вже в наш час Перший же роман стався ще тринадцять років тому, і є майже навіть і не роман, а лише один момент з першої юності мого героя “. Але якщо у фабулі роману А. К. задіяний слабо, то душевне життя героя буквально переповнена подіями.
Протягом декількох днів А. К. випадає пережити смерть свого духовного наставника старця Зосими, вбивство батька, соціальну загибель брата Дмитра, духовну кризу брата Івана, самогубство Смердякова і смерть хлопчика Ілюшечкі Снєгірьова, у долі якого А. К. приймає активну участь.
Всі ці драматичні події відбуваються на тлі численних містичних відкриттів і одкровень, пережитих як самим А. К., так і оточуючими його героями, що присвячують А. К. в схованки свого внутрішнього життя: батько допитується в А. К., чи є в пеклі “залізні гаки”, старець Зосима проповідує про “світах інших”, брат Іван розповідає поему “Великий інквізитор”, Грушенька передає притчу про цибулинці, сам А. К. в містичному екстазі перед труною старця Зосими переноситься в євангельську обстановку на церемонію шлюбу в Кані Галілейській, де бачить Христа. Все це, заломлюючись в душі А. К., виявляє його людську сутність і характер. А. К. зображений у романі в момент серйозних духовних випробувань, волею автора він як би виявляється “у безодні на краю” і повинен зробити вибір – останній і остаточний – між вірою і правдою життя.
Долаючи спокуси і спокуси, А. К. робить цей вибір: “Пробачити хотілося йому всіх і за все і просити прощення, о! не собі, а за всіх, за все “Шв.
Судячи з чорновим записів, А. К. спочатку був задуманий таким же філософом, як і Іван. Але в остаточному варіанті Достоєвський вважав за краще зробити головною домінантою образу не високий інтелектуалізм, а мудрість серця. Серед головних рис характеру А. К. – Відкритість, щирість, відсутність себелюбства, безкорисливість і цнотливість. Разом з тим письменник наділив А. К. такими властивостями особистості, як безстрашність, цілеспрямованість і воля.
Саме поєднання цих рис дозволяє А. К. займати в романі зовсім &;#8216;унікальне місце: “всі цього юнака любили, і це з самих дитячих навіть років його”. Присутність А. К. піднімає інших із смути повсякденного життя, облагороджує і очищає їх, разом з А. К. в похмурий і суєтний світ худоби-прігоньевска входить світло вишній Істини. Не випадково навколишні називають його то “ангелом”, то “херувимом”. При всій складності і драматизм випадають на долю А. К. душевних випробувань Достоєвський наділяє його образ виключної цілісністю і визначеністю, додає йому не тільки глибину і завершеність, але і незвичайну “масштабність” (Р. Гуардіні).
А. К. належить текст житія старця Зосими, який являє собою головний зміст шостої книги роману “Російський інок”, за задумом Достоєвського є відповіддю на самі крайні аргументи атеїзму, виставлені в поемі “Великий інквізитор” і в розділі “Бунт”.
Важливим моментом у розумінні образу А. К. є той факт, що дія другого, “головного”, роману повинно було розвернутися на рік 33-річчя героя. Ця недвозначна паралель з життям Христа досить чітко намічено і проведена і в “Братах Карамазових”. У цьому сенсі А. К. стоїть у ряду т. зв. христоподібному героїв Достоєвського, таких, як Іван Петрович, оповідач з “принижених і ображених”, і “Князь Христос” Лев Миколайович Мишкін (“Ідіот”), і висловлює мрію письменника про пришестя “російського Христа”.
У світлі євангельських подій “момент з першої юності героя”, очевидно, слід пов’язувати з темою спокуси віри. Ця ж тема акцентована та іншої християнської паралеллю, яка послідовно проводиться в романі, – житієм Олексія, чоловіка Божого. У зв’язку з цим сюжетної кульмінацією роману слід визнати сьому книгу “Альоша”.
Можливим літературним прототипом А. К. Л. П. Гроссман називав персонажа роману Жорж Санд “Спиридон” інока Олексія. А серед реальних осіб подібні риси сучасники відзначали в Олексія Храповицький (згодом митрополит Антоній Храповицький), з яким Достоєвський був добре знайомий. Революціонер-народник, терорист Д. В. Каракозов, який також іноді згадується у зв’язку з образом А. К., швидше за все міг бути прототипом спочатку задуманого ге рою, але зовсім не того, який виведений в остаточному вигляді.
За свідченням А. С. Суворіна, Достоєвський планував написати згодом роман, “де героєм буде Альоша Карамазов. Він хотів провести його через монастир і зробити революціонером. Він зробив би політичний злочин. Його б стратили.
Він шукав би правду і в цих пошуках, природно, став би революціонером “(Суворін О. С. Щоденник. Пг., 1923. С. 16).
Однак логіка художнього розвитку “Братів Карамазових”, виведений у романі образ А. К. і недвозначні авторські ремарки в тексті виключають такий розвиток подій.
При всій значущості для роману і самого Достоєвського образу А. К. критика поставилася до нього без належної уваги. “Молодший з братів Карамазових, Альоша, змальований блідіше інших, – писав К. В. Мочульський, відображаючи думку багатьох своїх колег. – Його особиста тема заглушена пристрасним пафосом Дмитра та ідейної діалектикою Івана “. Подібне сприйняття образу позначилося і на попередній рецепції його у творчості інших письменників. Серед героїв світової літератури XX століття найбільш типологічно близькими можна вважати Йосипа з роману Т. Манна “Йосип і його брати” і Авдія Каллістратова – персонажа роману Ч. Айтматова “Плаха”.
Найбільш співзвучним мальовничим чином є картина М. В. Нестерова “Філософи” – подвійний портрет П. А. Флоренського і С. М. Булгакова, в рисах яких багато глядачів визнавали схожість з їх уявленнями про героїв останнього роману Достоєвського – А. К. та Іваном. Неодноразові спроби втілити образ А. К. в театрі і в кіно не приводили до скільки-небудь значним художнім відкриттям.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)